Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

стіна ця оточує ціле місто. Прив’язані до загорожі коні були низькорослими й довгогривими. Коваля не пропустили з нами. Всередині стояли озброєні люди. Конунґ Ґуннлауґ хворів і лежав, напівзаплющивши очі, на встеленому верблюжими шкурами помості. Це був змучений чоловік із жовтуватою шкірою — ніби священна й майже забута річ; його груди перетинали довгі старі шрами. Один із вояків пропустив мене наперед. Хтось приніс арфу. Опустившись навколішки, я заспівав тихим голосом драпу. В ній не бракувало риторичних зворотів, алітерацій та акцентів, яких вимагає цей жанр. Не знаю, чи зрозумів її конунґ, але він дав мені срібний перстень — зберігаю його й досі. Під подушкою я завважив лезо кинджала, а праворуч од конунґа — стокліткову шахівницю й кілька фігур, поставлених абияк.

Охоронці відштовхнули мене вглиб приміщення. Моє місце зайняв інший чоловік; він залишився стояти. Торкнув струни, мовби налаштовував їх, і повторив низьким голосом слово, яке я волів би збагнути, але не збагнув. Хтось шанобливо мовив: Він нічого більше не хоче казати.

У декого я помітив сльози на очах. Чоловік підносив чи стишував голос, майже однакові акорди були одноманітними чи, радше, нескінченними. Я волів би, щоб ця пісня тривала вічно й зробилася моїм життям. Раптом вона урвалася. До мене долинув звук арфи, коли знесилений співець жбурнув її на землю. Ми пішли звідти безладною юрбою. Я був одним з останніх. З подивом побачив, що вже сутеніє.

Зробив кілька кроків, коли на моє плече опустилася чиясь рука.

— Перстень конунґа був твоїм талісманом, — проказав незнайомець, — але смерть твоя близька, бо ти чув Слово. Я, Б’ярні Торкелссон, врятую тебе. Я з роду скальдів. У своєму дифірамбі ти назвав кров водою меча, а битву — тканням людей. Пам’ятаю, я чув ці образи від батька мого батька. Ми обидва поети, я врятую тебе. Тепер ми не означаємо кожну подію, що запалює нашу пісню; ми зашифровуємо її в одному-єдиному слові, яке є Словом.

— Я не розчув його, — завважив я. — Скажи мені, що то за слово.

Він трохи повагався, а тоді відповів:

— Я присягнувся не розголошувати його. До того ж ніхто не може чогось навчити. Ти мусиш віднайти його сам. Нам слід поквапитися: ти важиш життям. Я сховаю тебе у своєму домі, вони не посміють шукати тебе там. Якщо вітер буде ходовим, завтра ти відпливеш на південь.

Так розпочалася пригода, яка тривала не одну зиму. Я не розповідатиму про примхи долі й не намагатимусь пригадати їхньої послідовності. Я був веслярем, работорговцем, рабом, дроворубом, грабіжником караванів, співаком, обстежувачем глибин і випробувачем металів. А ще — упродовж року — невільником на ртутних копальнях, а це псує зуби. Разом з людьми зі Швеції служив у сторожі Міклагарда (Константинополя). На березі Азова я спізнав любов жінки, якої ніколи не забуду; я кинув її чи вона мене — байдуже. Мене зраджували, і я зраджував. Доля не раз змушувала мене вбивати. Якийсь грецький воїн кинув мені виклик і запропонував вибрати один з двох мечів. Один був на долоню довший за інший. Я збагнув, що супротивник хоче залякати мене, й вибрав коротший. Він спитав, чому я так вчинив. Я відповів, що від руків’я мого меча до його серця відстань незмінна. На березі Чорного моря рунічним письмом я накреслив епітафію моєму побратимові Лейфу Арнарсону. Я бився проти голубих людей із Серкланда[102], сарацинів. У плині часу я був багатьма людьми, однак цей вир тривав як один довгий сон. Головним залишалося Слово. Якось я зневірився в ньому. Повторював собі, мовляв, зректися чарівної гри, в якій ти комбінуєш чарівні слова, безглуздо, й не варто шукати одне-єдине слово, можливо, примарне. Цей доказ не спрацював. Якийсь місіонер запропонував мені слово Боже, але я відкинув його. Якось удосвіта, на березі річки, що впадала в море, мене осяяв здогад.

Я повернувся до краю урнів і насилу відшукав оселю співця.

Я ввійшов і назвався. Вже споночіло. Торкелссон, лежачи на долівці, наказав мені запалити свічку в бронзовому свічнику. Його лице так постаріло, що я несамохіть подумав, що й сам зробився старим. Як водиться, я запитав його про конунґа.

— Ім’я нашого нинішнього державця не Ґуннлауґ, — озвався господар. — Його звуть інакше. Розкажи-но мені про свої мандри.

Я розповів йому геть усе, до найменших подробиць, які тут опускаю. Перш ніж я договорив, він запитав:

— Ти багато співав у тих краях?

Запитання захопило мене зненацька.

— Спершу я співав, аби заробити на прожиток. Згодом якийсь незрозумілий страх віднадив мене від співу та арфи.

— Гаразд, — схвально мовив Торкелссон. — Тепер розповідай далі.

Я так і вчинив. Потім запала мовчанка.

— Що дала тобі твоя перша жінка? — знову запитав він.

— Усе.

— Мені також життя дало все. Життя всім дає усе, але більшість людей цього не знає. Мій голос втомився, й пальці ослабли, але послухай мене.

Він вимовив слово «ундр», що означає «диво».

Мене зачарував спів умирущого, але в цьому співі, в цих акордах я бачив власні поневіряння, і рабиню, з якою вперше спізнав любов, і людей, яких убив, і холодні світанки, і зорю над річкою, і весла. Я взяв арфу й заспівав інше слово.

— Гаразд, — проказав він, і я мусив нахилитися до нього, щоб розчути. — Ти мене зрозумів».

Утопія стомленого чоловіка

Він назвав її грецьким словом «утопія», що означає «місце, якого немає».

Кеведо [103]

Не буває двох однакових пагорбів, але будь-де на землі рівнина завжди та сама. Я простував рівниною. Тож байдуже запитав себе: «Де я — в Оклахомі, Техасі чи в місцевості, яку літератори називають пампою?». Дротяної огорожі обабіч не було. Як це не раз траплялося зі мною, я повільно повторив рядки Еміліо Орібе[104]:

Посеред моторошної нескінченної рівнини,