Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"

Мене будить пташиний спів десь зовсім поряд. Мабуть, на яблуні за вікном якась пташка сидить. У бабусиному саду їх багато мешкає. Даремно я кватирку не закрила. Холодно мені якось.

Натягнувши ковдру на голову, перевертаюсь на живіт. І втикаюсь носом у свою подушку. Дивна вона, якась. Вузлувата. Збилася за ніч, мабуть. Зате як пахне. М-м-м смачно. Аромат меду, хвої, диму, з дерев'яними нотками... Запах найнереальнішого чоловіка з усіх, кого я зустрічала.

Вдихнувши на повні груди, відчуваю, як щемить серце захопленням і ніжністю, як стискаються у збудженому спазмі внутрішні м'язи, і по венах проноситься гаряче тепло. О-о-о-ох. Мені таке снилося... Таке... Снилося?!

Різко розплющивши очі, я перевертаюся на спину, відкинувши з голови ковдру. І зі справжнім полегшенням бачу залитий сонячним світлом вихід із печери. І знову розведене багаття.

Минула ніч мені не примарилася. Немов на підтвердження цієї радісної думки тіло відгукується приємною ломотою в кожному м'язі й промовистим відчуттям в інтимних місцях.

− Сігарде, − кличу хрипко свого коханця. Куди він подівся? Сподіваюся, не кинув мене тут одну?

Сігард на мій поклик не поспішає обізватись, але з боку озера я чую гучний сплеск.

Може, він знову тонути зібрався?

І хоч припущення це доволі абсурдне, мене з лежанки підриває буквально миттєво. І вже за хвилину я вибігаю, як була, боса і розпатлана, на берег озера. Щоб відразу застигнути, приголомшено розкривши рота.

Над темною гладдю води стелиться білий туман, пронизаний сонячним світлом. І фігура оголеного Сігарда, що наближається до берега, виглядає темною і примарною, але такою гарячою, що слинки течуть.

− Іди до мене, Ксюш, − кличе, простягаючи руку й окидаючи мене таким палким голодним поглядом, ніби до нього королева краси вийшла, а не розпатлана сонна я.

− Ага, зараз. Помитися мені, звісно, хочеться, але там же холодно, − мерзлякувато пересмикую плечима.

− Я зігрію воду. Не замерзнеш.

− Як ти її зігрієш? − витягується моє обличчя.

− Магією, мала. Знімай уже цю сорочку, хочу побачити тебе голеньку, − звабливо посміхається мій спокусник. І сам при цьому підходить ще ближче, зовсім не соромлячись своєї наготи. І свого дуже збудженого стану.

Матінко рідна, як це вночі в мене помістилося?

Дуже добре помістилося, якщо згадати. І рухалося ще краще.

О-о-ох. Від тягучого відчуття всередині я навіть ноги міцно стискаю.

А я, може, не така розкута? Одна річ у темряві кохатися, а інша − голою в озері посеред лісу купатися.

− Ти що соромишся? − цілком точно визначає Сігард причину рум'янцю, що спалахнув на моїх щоках. Розпливається у задоволеній посмішці.

− А що? Не можна? − з викликом задираю підборіддя.

− Можна. Так ти ще чарівніша. Тепер я хочу тебе голеньку і збентежену. Ну йди сюди, ягідко моя.

От… От… ведмідь безсоромний.

І чому я не можу йому відмовити?

Тому що ти сама цього хочеш, Ксюша. В сенсі, не купатися голяка, а одного конкретного звабливого зухвальця. Якщо не всередині, бо там уже мозоль, то хоч би поряд. І нема чого самій собі брехати й відмовлятися. Вирішила брати все від вашого спільного часу, то не марнуй цей час на рефлексію.

Потупцювавши на місці й закусивши губу, я рішуче хапаюся за краї сорочки й тягну її вгору.

− Ти прекрасна, як світанкова зоря, знаєш це? − хрипко бурмоче Сігард, коли я відкидаю сорочку на один з валунів.

Коли на тебе так дивляться, коли так захоплено пожирають очима, неможливо не почуватися найбажанішою та найкрасивішою.

Повільно випроставшись і розпрямивши плечі, через що груди підіймаються вище, я звабливо усміхаюся і йду до нього. Плавно, від стегна, і гарно похитуючи попою. Я вмію, виявляється.

Тільки увійшовши в озеро, мало не збиваюся з кроку, таке воно крижане.

− Ти обіцяв, що зігрієш воду, − нагадую Сігарду, котрий невідступно стежить за кожним моїм кроком.

− Угу, обіцяв, − киває чоловік, облизуючи губи.

Швидко креслить щось пальцями в повітрі, не дивлячись, підставляє долоню, і на ній раптово запалюються вогняні кульки. Їх він і кидає у воду. З виразним шипінням кульки котяться по водній гладі в різні боки. Один з них майже досягає приголомшеної мене. І всі одночасно занурюються у воду.

Те, як вона швидко теплішає, я відчуваю буквально відразу. Але це просто не вкладається в моїй голові. Я тільки що бачила справжнісіньку магію. Магію!

І попри все моє захоплення, цей момент мене і напружує водночас.

− Ти казав, що в тебе магії зараз немає, тому ти портал на Землю відкрити не можеш. А тепер… отже, можеш?

Я навіть примудряюсь запитати це нейтральним тоном, не показуючи, як засмучена цим припущенням.

− Ні, не можу поки що, − обпалює мене потемнілим поглядом перевертень. − Для порталу потрібно набагато більше сил, ніж я встиг накопичити за ніч. Тому наші плани залишаються незмінними. Ми купаємось, снідаємо і їдемо звідси. Озеро холодне, тому дії заклинання вистачить максимум на пів години й лише у радіусі трьох метрів. Помити тебе ми встигнемо, а от всі інші радощі краще перенесемо на берег. Не хочу, щоб ти застудилася, – діловито повідомляє Сігард, не витримавши очікування і йдучи мені назустріч.

Обхопивши за стегна, він, як малу дитину, заносить мене на глибину.

− А може я не хочу решти всіх радощів? Ти мені там мозоль уже натер своєю старанністю, – бурчу для годиться, при цьому обіймаючи за шию й ледь стримуючись від бажання поцілувати бородату щоку.

− Справді? − співчутливо заглядає Сігард мені в обличчя. І раптово розпливається в сповненій передчуття усмішці. − Треба зализати, і все пройде.