Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
− Відпусти мене, ненормальний, − з реготом ляскаю по найшикарнішій чоловічій дупі, яку мені доводилося бачити. Про мацання я взагалі мовчу.
Ні, ну а чого він мене на плечі вниз головою несе? Та за попу лапає безсоромно. Я теж так можу.
− Ти що, твориш, жінко? – мене раптово підкидають, я з вереском лечу вниз, уже майже відчуваючи, як гепаюсь у воду. Але в повітрі мене перехоплюють, і в наступну мить я опиняюся на руках у Сігарда, притиснутою до його широких грудей.
− Ой-ой, вибач. Я не знала, що ведмедів не можна по попі шльопати, – посміхаюся покаянно. І закушую губу, щоб знову не розреготатися, настільки він виглядає обуреним.
− По попі, значить? Шльопати? – примружується хижо. − А ти в мене ще та пустунка, так?
− Як на мене, пустун тут ти, − хмикаю іронічно. – До того ж вкрай безсоромний. І тільки на одному зациклений.
− Є таке, − на губах Сігарда з'являється широка посмішка. – На тобі я з першого погляду зациклився. Як там твій мозоль? Давай полікуємо. Чи спочатку по попі нашльопати?
Щоки обпалює гарячим рум'янцем. А він ще й крок прискорює, демонструючи, як горить бажанням зробити мені сеанс язикотерапії.
Ми вже майже досягаємо печери, коли мій ведмідь раптово завмирає, скидаючи голову. Ніздрі ведмежого носа хижо здригаються, ловлячи запахи, а очі стають майже чорними.
− Вовки, − вишкірюється він роздратовано. Ставить мене на ноги. − Швидко в печеру, ягідко. І одягнись. У нас гості.
У його голосі немає тривоги. Чи означає це, що ці гості для нас безпечні? Чи він просто чудово ховає свої емоції?
Я б і поставила Сігарду кілька запитань зі страху. Але думка про те, що ці гості мене зараз побачать у чому мати народила, миттю протвережує і відбиває бажання витрачати час на порожню балаканину. Мовчки схопивши свої речі з куща, я стрімко ховаюся в напівтемряві печери.
Шорти та блузка з мереживним бюстиком майже висохли, але після ночі відчуваються холодними та вогкими, неприємно холодячи тіло. А трусики взагалі невідомо куди поділися, після того, як були з мене здерті вночі.
Тремтячи й морозно потираючи плечі, я закутуюсь у ковдру. І лише після цього наважуюсь визирнути назовні. Сігард стоїть там, де й стояв. Величезний, могутній, страхітливий попри наготу. Спиною до печери, наче закриваючи її собою.
А довкола тиша. Навіть птахи перестали співати. І щось таке дивне вібрує в повітрі, щось бентежне і невиразно знайоме. На думку спадає лише одне слово. Магія.
− Глава Урс, − раптом чую незнайомий чоловічий голос.
− Тани, чим зобов'язаний? − Низько й оманливо спокійно цікавиться Сігард.
− Раді бачити вас у доброму здоров'ї. Ваш брат звернувся до князя Даміана з повідомленням про ваше зникнення. Князь відправив нас на ваші пошуки.
− Зникнення? Тіль, що з дуба впав? − здивовано пирхає мій ведмідь. – Яке до бісів зникнення? Я, звісно, трішки затримався через напад смердючих техномагів. Але не настільки, щоб на сполох бити.
− Вас не могли знайти понад дві доби, − заперечує посланець князя.
− Що? Тобто як, двох діб? Я вчора виїхав з клану, − тепер вже в шоці мотає головою Сігард.
− Ні, глава Урс, ви виїхали два дні тому. Не прибули на зустріч із князем, його секретар спробував зв'язатися з вами, і коли не вийшло, написав вашому братові. Той і виявив, що на вас напали, а самі ви зникли, − дуже серйозно відповідають йому.
− Нічого не розумію, − спантеличено бурмоче ведмідь. Обертається, ловлячи мій розгублений погляд. − Але розберуся. Передайте князеві, що я живий, здоровий і знайшовся. І що нам з ним точно потрібно зустрітися та обговорити дещо. Тож нехай знову шукає для мене час у своєму щільному розкладі.
− Князь наказав супроводити вас у його замок, коли знайдемо. Там і поговорить із вами.
− Навіть так? Я, в принципі, не проти, але зі мною дівчина. Моя… рятівниця. Я завдячую їй життям… дав свій довічний захист. Тож куди я, туди й вона.
І хоч каже він це невидимому для мене співрозмовнику, дивиться при цьому знову на мене. Напружено дивиться, задумливо.
− Гадаю, це не проблема, − в голосі вовка не відображається ні здивування, ні якихось емоцій. − Я повідомлю, що ви прибудете не один. У нас наказ обстежити сліди вашого бою з техномагами. Покличте, коли будете готові вирушити в дорогу.
Я цього не бачу, але буквально відчуваю, що посланець князя йде. І ми залишаємось одні. Сігард ще кілька хвилин задумливо дивиться кудись у далечінь, і лише коли я ніяково переступаю з ноги на ногу, відмирає і йде до мене в печеру.
− Що означає довічний захист? – тихо питаю у нього.
− Те й означає, ягідко. У моєму світі жінці одній без захисника складно. У тебе захисник є, − вагомо вимовляє чоловік, підходячи до мене. Обхоплює змерзлі плечі, ніжно гладячи пальцями. − Замерзла?
− Трохи. Одяг вогкий. А де моє взуття?
− Не знаю, коли я прийшов до тями з тобою в моїх обіймах, ти була боса. І в мокрому капелюшку.
Уявляю цю картину. Капелюшок, до речі, теж на кущі висить. А мої легкі мокасини, напевно, злетіли з ніг, коли я відбивалася від свого кусючого потопельника.
− Не хвилюйся. Я тебе на руках понесу, – розгладжує зморшку у мене на переніссі Сігард. – І одяг тобі дістану. Князь цілий загін шукачів по мою душу відправив, цим звірам відкрити портал до замку свого ватажка нічого не варто. Я з ним швидко переговорю і відразу у свій клан тебе заберу. Там у тебе буде все, що забажаєш. Довірся мені, маленька.
− Портал? − як не чинить опір моє закохане наївне серце, але мозок все одно вперто вихоплює це заповітне і неприємне водночас слово зі всього сказаного. – Тобто серед цих князівських шукачів є ті, хто може відкривати портали? А на Землю також?
Обличчя Сігарда темнішає, а напруга в очах стає майже загрозливою.
− Ти так поспішаєш від мене втекти? – тихо, явно ледь стримуючись, гарчить він.
− Цей світ для мене чужий. Ти сам сказав. Я не можу залишатися тут.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокуса для звіра, Ольга Островська», після закриття браузера.