Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Я відповів йому, що моя стара нянька щаслива буде допомогти йому, і що ми можемо піти туди всі втрьох, але з однією умовою. Цією умовою було, щоб він урочисто обіцяв більше не дарувати ні своє ім’я, ні будь-що інше містерові Мікоуберу.

— Мій любий Копперфілде, — сказав Тредльс, — я вже це вирішив, бо став відчувати, що вчиняю не тільки необережно, але просто несправедливо щодо Софі. Я собі дав слово, і нема вже чого боятись; але охоче дам слово і тобі. Той перший нещасний вексель я сплатив. Не маю сумнівів, що містер Мікоубер сплатив би його сам, коли б лише міг. Але він не міг. Вважаю своїм обов'язком відзначити одну рису в містерові Мікоубері, яка мені дуже сподобалася, Копперфілде. Це — щодо другого векселя, строк якого ще не минув. Він не каже мені, що вексель уже сплачений, але стверджує, що буде сплачений. У цих словах вбачаю я щось дуже благородне і чесне.

Мені не хотілося руйнувати віру мого милого друга, і тому я не заперечував. Ще трохи погомонівши, ми пішли до бакалійної крамниці по Пеготті. Тредльс відмовився провести цей вечір зі мною, по-перше, боячись, що його майно може купити хтось інший, а по-друге, саме цей вечір він зав­жди присвячував складанню листа до наймилішої дівчини в світі.

Ніколи не забуду, як визирав він з-за рогу, доки Пеготті торгувалася за його неоціненне майно; як схвилювався він, коли Пеготті, не дійшовши згоди, поволі почала повертатись до нас, але маклер покликав її назад. На завершення переговорів вона купила майно Тредльса за досить невисоку ціну, і Тредльс мало не сказився від радості.

— Я дуже вдячний тобі, — сказав Тредльс, коли почув, що сьогодні ввечері речі його будуть надіслані йому на квартиру. — Ти не вважатимеш за безглуздя, Копперфілде, коли я попрошу тебе ще про одну послугу?

Я заздалегідь заявив, що, безперечно, не вважатиму це за безглуздя.

— Якби ви були такі ласкаві, — звернувся Тредльс до Пеготті, — забрати горщик для квітів зараз, то мені приємно було б (бо це річ Софі, Копперфілде) власноруч віднести його додому.

Пеготті охоче згодилась, і він, засипавши її висловами подяки, пішов додому, ніжно тримаючи в руках горщик для квітів; і навряд чи колись бачив я таке радісне обличчя.

Потім ми повернулися до моєї квартири. Крамниці зав­жди причаровували Пеготті, і ми часто зупинялися перед вітринами; я терпляче чекав, доки нянька моя досхочу намилується ними. Отже, додому ми йшли досить довго.

Підіймаючись по східцях, я звернув її увагу на раптове зникнення пасток місіс Креп, а також на свіжі сліди кроків. Зайшовши на другий поверх, ми обоє дуже здивувалися, бо, йдучи до крамниці, я зачиняв двері, а тепер вони стояли навстіж, і всередині чути було голоси.

Ми глянули одне на одного, не знаючи, що це може означати, і увійшли до вітальні. Як же я здивувався, коли побачив там мою бабусю і містера Діка. Бабуся сиділа на горі багажу, поставивши перед собою клітку зі своїми двома птахами і посадивши свою кицьку собі на коліна, як Робінзон Крузо в спідниці, та пила чай. Містер Дік замислено спирався на величезного повітряного змія, подібного до тих, які ми частенько колись запускали в небо.

— Люба моя бабусю, — вигукнув я, — яка приємна несподіванка!

Ми щиро обійнялися. Містер Дік і я радо потиснули руки один одному; а місіс Креп, яка заклопотано готувала чай, щиро сказала, що вона вже знала, як радітиме містер Копперфілд, побачивши своїх любих родичів.

— А, це ви? — звернулася моя бабуся до Пеготті, яка тремтіла від жаху перед нею. — І як ви почуваєтесь?

— Пригадуєте мою бабусю, Пеготті? — спитав я.

— Заради бога милосердного, дитя моє, — скрикнула моя бабуся, — не називайте жінку цим ім'ям дикунів з південноморських островів. Якщо вона вже вийшла заміж і змінила прізвище, що є найкращою річчю, яку вона тільки могла зробити, то чому ви не звете її новим ім'ям? Як ваше прізвище тепер, П.? — спитала моя бабуся, шукаючи порятунку в цьому скороченні.

— Баркіс, мем, — промовила Пеготті, роблячи реверанс.

— Ну от, це вже по-людському, — сказала моя бабуся. — Людині з таким ім'ям не треба надсилати місіонерів. Як почуваєтеся, Баркіс?

З цими милостивими словами бабуся моя простягла руку. Підбадьорена цим, Баркіс зробила кілька кроків уперед, потиснула її руку і знову зробила реверанс.

— Ми старіємо, бачу, — зазначила бабуся. — Адже ми тільки раз зустрічалися перед цим. Чудова була у нас тоді зустріч, що й казати! Троте, любий мій, ще одну чашечку.

З належною пошаною вручив я чашку моїй бабусі, яка за звичаєм сиділа твердо і випроставшись; потім я наважився заперечити проти того, що вона сидить на скрині.

— Дозвольте менi запропонувати вам канапу чи крісло, бабусю, — сказав я. — Адже ж так вам дуже незручно.

— Дякую, Троте, — відповіла моя бабуся, — я краще сидітиму на своїй власності.

Тут моя бабця суворо глянула на місіс Креп і додала:

— Нема чого вам більше турбуватися, мем.

— Чи підсипати вам ще чаю перед тим, як я піду? — спитала місіс Креп.

— Ні, дякую, мем, — відповіла моя бабуся.

— Чи не принести мені ще масла, мем? — допитувалася місіс Креп. — Або, може, ви хочете свіженьких яєчок? I чи не підсмажити мені шинки? Чи не треба ще чогось для вашої милої бабусі, містере Копперфілд?

— Нічого, мем, — відказала моя бабуся. — Я сама обійдуся, дякую.

Місіс Креп безнастанно посміхалася, виявляючи свій милий характер, безнастанно схиляла голову набік, щоб показати свою тілесну немічність, і безнастанно потирала руки, щоб показати свою готовність прислужитися усім, хто заслуговує на це. I ось поволі так і вислизнула вона з кімнати, посміхаючись, схиливши голову набік і потираючи руки.

— Діку! — сказала моя бабуся. — Пригадуєте, що я казала вам про підлабузників і блюдолизів?

Містер Дік був трохи збентежений: очевидно, він цього не пригадував; але він поспішив дати стверджувальну відповідь.

— Місіс Креп — одна з них, — сказала моя бабуся. — Баркіс, я попрошу вас заварити чай і дати мені іншу чашку, бо не думаю, щоб та жінка дуже дбайливо її вимила.

Я занадто добре знав мою бабусю і розумів, що вона мала на думці щось важливе, і приїзд її був викликаний істотнішими причинами, ніж це могло б здаватися чужій людині. Я бачив, що вона пильно дивиться на мене, коли гадає, що я зайнятий чимсь іншим; через її зовнішню твердість і самовладання просочувалося деяке вагання. Я почав міркувати, чи не образив її чимсь; і совість шепотіла мені, що я їй ще нічого не написав про Дору. Невже це й було причиною її приїзду?

Та я знав, що вона пояснить стан речей тільки тоді, коли сама захоче. Тому я сів біля неї, почав розмовляти з її птахами, грався з кішкою і намагався триматися невимушено. Але це мені погано вдавалося; до того ж Містер Дік, перехиляючись через великого змія,