Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

У газеті з’явилось зречення Зіновії Франко. Я злісно коментував його. Кузьма ж намагався якось її виправдати. За стіною у сусідній камері була якась жінка. Кузьма дуже переживав за неї: «Як вона може тут жити?»

— Може, це Зіновія? Якщо вона тут, то зрозуміло, чому вона зреклася.

Я був певний, що кагебісти не наважились посадити Зіновію у тюрму: все-таки онука Івана Франка, якого влада так вихваляла (і цензурувала у «Зібранні творів»).

Федосенко спитав на допиті:

— Прочитали листа Франко?

— Якого листа?

— У газеті.

І він, зловтішаючись, показав газету.

Якось під час допиту зайшов якийсь кагебіст і приніс Федосенкові якісь папери. Вони захихотіли, прочитавши їх:

— Ох, Леоніде Івановичу, якби ви знали, що тут, ви б написали листа, подібного до листа Франко.

Я здогадався, що хтось з близьких друзів зрадив. Але кагебісти не розуміли головного. Адже не заради абстрактного народу, абстрактної ідеї ми боремось. А заради себе як частини цього народу, заради поваги і любові до себе. І тому, якби навіть всі зрадили, зреклись, це б не змінило моєї позиції.

Коли стало ясно, що психушка мені гарантована, я спробував чесно, не ховаючись від проблеми, подивитись у вічі кошмарові свого майбутнього.

Отож, з одного боку, небезпека збожеволіти, небезпека «лікування», перебування серед божевільних.

Страшно. Страшно позбутися розуму, страшно втратити дітей (а КДБ і на це піде) дружину.

Але що було б, якби я пішов на зраду? Я міг би виторгувати свободу за не дуже велику ціну. Можна було б навіть не давати свідчень на товаришів — тільки написати покаянного листа у газету, облаяти свої погляди, звинуватити себе у ворожому ставленні до народу. А далі? Дружину втрачу все одно, повагу друзів також. Залишаться навколо мене тільки морди. Навіть вірнопіддані будуть зневажати. Залишиться куля в лоб чи алкоголізм. Значить, я втрачу ще більше, аніж якщо з глузду з’їду в психушці.

Страх перед наслідками зради був набагато сильніший за страх перед психушкою. Це ж бо страх за себе як за людську особистість, а не як тварину, твар тремтячу.

У квітні Кузьмі сказали, що його відправляють у табір через те, що звинувачення не доведене. Ми попрощались.

Півмісяця я був в одиночці.

Робота про гру просувалась добре. Мені не хотілось ніяких однокамерників, щоб вони не відволікали від роботи.

Бібліотека швидко себе вичерпала. Я почав вимагати творів Леніна — хотілось переглянути його праці, оцінити його позицію з різних питань. Сапожніков заявив, що політичним забороняється видавати політичну літературу.

— Ви завжди спотворюєте Леніна, використовуєте його в антирадянських цілях!

Оскільки книжки закінчувались, я звернувся до начальника ізолятору, пропонуючи, щоб дружина передала для тюрми класичну літературу — Гоголя, Лєрмонтова, Пушкіна, Лесю Українку, Івана Франка. У тюремній бібліотеці з класиків були один-два томи. Сапожніков погодився. Але Федосенко обурився:

— Наша держава не така вже й бідна, щоб в’язні дарували їй свої книжки. Вимагайте від начальника, щоб закупили літературу.

Якось потрапила книжка «Дванадцять стільців» Ільфа і Петрова. Я знічев’я почав виписувати дотепи. Пригадав працю Фройда про дотепність і невропатолога Лука про дотепи. Почав вивчати логічну форму дотепів і її зв’язок з психологічним змістом.

Почав збирати дотепи з усіх прочитаних мною книжок. Цікаві національні відмінності у змісті дотепів. Можна було зробити навіть певну класифікацію за націями.

Я взявся шукати спільний зміст всіх форм гумору. Мені здалось, що гумор пов’язаний з подоланням страхів, страждань. Він якось внутрішньо пов’язаний з темою смерті. Цей зв’язок видно з подвійного сенсу слова «уморити» — умертвити і насмішити до смерті. Але глибшого зв’язку так і не вдалося показати.

У травні до мене посадили Віктора Шарапова. Віктор — злодій. Він сів за «кишеню» на три роки, а в таборі почав «розкручуватись» усе на нові терміни — за те, що постійно боровся «за справедливість». Бив стукачів, хуліганів, декілька разів брав участь у бійках — все через оту саму боротьбу проти гидкої поведінки однокамерників.

Віктор — один з останніх романтиків кримінального світу. Він розповідав мені про злодійський закон минулих часів. Давній закон — страшний, своєрідний закон честі на взірець рицарських, та тільки значно жорстокіший. Віктор страшенно ненавидів цілковиту аморальність сучасного кримінального світу і відстоював «етичність» давнього.

Я з ним багато сперечався про «закон», про його антилюдяність. Проте врешті-решт погодився з тим, що той закон — це все-таки краще, ніж коли немає будь-якої честі, моралі «бакланів» (хуліганів).

Віктор потрапив у тюрму КДБ як свідок у справі втечі його друга з табору особливого режиму. Товариш його перейшов декілька кордонів, добрався до Югославії. На югославському кордоні вбив декількох прикордонників.

Якось ми почули крики з дворика для прогулянок:

— Говорить радіо Пекіна. Радянські ревізіоністи ще раз зрадили справу соціалізму. Хай живе найбільш красне сонечко Мао Цзедун.

Віктор прислухався.

— Це він. Грає дурочку, тюльку жене. Хоче уникнути розстрілу.

Шарапов розповідав страшні речі про мораль табірного начальства, про порядки, про сексуальні паскудства начальників.

До мене Віктор сидів з Данилом Шумуком, учасником партизанського руху в Україні — проти фашистів і кагебістів. Шумук відсидів своє у Пілсудського, у гітлерівців, у Сталіна, а тепер знову сів за згадки про ті часи.

Сидів Віктор ще з одним «політичним», що втік в Туреччину. У Туреччині той засумував і повернувся додому. Тепер його звинувачують у «зраді Батьківщини».

З Віктором ми пробули не більше тижня, але зблизились надзвичайно. Я розповідав йому про самвидав, він мені — про табори, про декілька років волі. Відсидів він уже 16 років, залишалось — 8, якщо не накрутить собі нового терміну. Він хотів «зав’язати», мріяв жити біля нас, під Києвом.

Над нашою камерою сиділа Надійна Світлична[20]. Вона хвора на туберкульоз, постійно кашляла, і він закохався в неї заочно, з розповідей Шумука й моїх. Віктор постійно відповідав на її кашель, щось кричав їй у вікно. Вона стала його Вегою.

Ми майже не спали ці дні — «говорили за життя». Він не міг повірити, що мене відправлять у психушку:

— Та ти ж здоровіший за всіх, кого я знав.

Я сміявся з його наївності: кого цікавить стан моєї психіки?

Двічі мене викликали у кабінет начальника тюрми на бесіду з психіатром з Київської психіатричної лікарні ім. Павлова.

— Леоніде Івановичу, кажуть, що ви ненавидите лікарів, не вірите медицині?

— Це брехня з боку слідчого. Я вважаю, що лікарі на взірець професора Лунца з інституту Сербського — нелюди.