Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

роки «холодної війни» входили до складу АБН, був маргінальним. Проте наприкінці вісімдесятих років розпочався процес повернення ОУН і УПА на соціальну арену України — цього разу як ікон антирадянського руху. З невтомним завзяттям дисиденти-націоналісти й політики правого крила взялися просувати діячів ОУН і партизанів УПА, які зазнали поразки, подаючи їх виключно як представників руху опору — останніх повоєнних борців із «червоним дияволом». Водночас усі негативні аспекти, пов’язані з діяльністю цього руху, залишалися за межами цього нового дискурсу.

За кілька років до офіційного проголошення незалежності у західних областях країни з’явилися ознаки відродження культу Бандери. Культ адаптувався до нових культурних і соціально-політичних обставин та існує в Україні й дотепер. Первісно поширення культу обмежувалося колом української діаспори та західних областей країни, але згодом вшановувати Провідника — як символа українського націоналізму та мученика, який загинув за Україну, — розпочали і крайні праві групи центральних і південно-східних регіонів країни. Крім політиків і праворадикальних діячів, важлива роль у модернізації та поширенні культу належить істори-кам-націоналістам. їхні праці не тільки легітимізували політичний порядок денний крайніх правих діячів, а й сприяли стиранню межі між історією та політикою.

Відродження культу Бандери в пострадянській Україні продемонструвало, що культ фашистського (або авторитарного) лідера не є якимось реліктом чи ізольованим явищем, характерним тільки для німецьких неонацистів, італійських неофашистів чи інших крайніх правих груп, що пропагують расизм і ненависть. Ідея культу захопила та ввела в оману більшу частину суспільства, навіть критично налаштованих, розсудливих і раціональних інтелектуалів. У пострадянській Україні культ Бандери набув набагато різноманітніших форм, ніж це було у діаспорі в роки «холодної війни». Його популяризації сприяла низка чинників, а саме: діяльність політиків, видання історичних праць, статей і романів, діяльність музеїв, випуск фільмів і поштових марок, установлення пам’ятників, перейменування вулиць, політичні заходи, музичні фестивалі, брендування пабів та харчових продуктів, ток-шоу тощо. Щоби зрозуміти особливості цього культу й розкрити мотиви та політичну повістку його творців і пропагандистів, ми проаналізуємо кілька його форм, застосовуючи метод «насиченого опису» (thick description, англ.).

Протиборчі пропагандистські дискурси

У 1989–1991 рр. на мешканців Західної України впливала усталена радянська пропаганда, але від цього часу поновилася й експансія пропаганди націоналістичної. Радянська влада цілеспрямовано дискредитувала ОУН та УПА аж до самого кінця існування СРСР. Наприкінці вісімдесятих років у радянській українській пресі дедалі частіше почали з’являтися матеріали про українських націоналістів, у яких, загалом, продовжували звеличувати героїзм радянських людей і нагадували читачам про злочини ОУН-УПА. Як і донедавна, у цих статтях радянська влада називала оунівців та партизанів УПА зрадниками, ворогами українського народу або «українськими буржуазними націоналістами», водночас радянським героям, загиблим від рук ОУН-УПА, і далі зводили пам’ятники. Так, 14 лютого 1988р. в с. Риків Турківського р-ну відкрили пам’ятник Федорові Уланову, який очолював підрозділ МДБ. 16 лютого 1945р., під час бойової операції та спроби захопити в полон ватажка бандерівців «Романа», Уланов потрапив у полон, а його напарник Сергій Зуєв зостраху застрелився на місці, щоб не йти до рук бандерівців. У статті, присвяченій цій події, автор відзначив, що Уланов після декількох годин тортур промовив востаннє: «Будьте прокляты, изверги! Да здравствует коммунизм!»[2150]. Журналіст газети «Львівська правда» Микола Романченко назвав Уланова справжнім радянським мучеником.

До останніх днів радянської влади члени ОУН поставали перед судом. Основна мета таких процесів полягала в тому, щоб нагадати населенню, що члени ОУН і УПА скоювали жахливі злочини та не заслуговують реабілітації або почесті. До того ж у багатьох судових процесах звинувачені зізнавалися у своїх злочинах і визнавали себе винними. Так, у серпні 1987 р. відбувся суд над Р.Дідухом. Під час судового розгляду обвинувачений зізнався, що він вступив до ОУН 1941р. (його завербував Іван Стеців, від якого згодом він і отримував накази вбивати радянських діячів). На суді Дідух зізнався в тому, що катував двох дівчат, убив одного хлопця та 21 польську родину (одну з яких спалив), а також співпрацював з німецькою поліцією. Суд засудив Дідуха до смерті й зажадав екстрадиції Стеціва з Канади[2151].

Радянська пропаганда називала Бандеру одним з головних символів українського націоналізму та зробила його центральною фігурою радянських антинаціоналістичних пропагандистських кампаній пізньо-радянського періоду. У серпні 1989р. та в жовтні-грудні 1990р. радянські українські газети опублікували як мінімум три серії статей про Провідника. Першу серію надрукували в газеті «Правда України» під назвою «Бандерівщина». Автори В.Заречний та О.Ластовець відзначали, що політика демократизації та гласності сприяє зростанню уваги до питань національної ідентичності, а це, у свою чергу, призводить до «реабілітації кривавої бандерівщини». Вони стверджували, що написали статтю, тому що деякі українці почали звинувачувати компартію та радянську владу в тому, що в роки війни ті не пішли на компроміс з ОУН-УПА, який, можливо, допоміг би уникнути «братовбивчого» протистояння. Історію ОУН та УПА автори викладали типовим радянським способом — викривали злочинну природу націоналістів, звеличували радянську владу й заперечували або применшували радянські злочини[2152]. У жовтні 1989 р. ця сама газета опублікувала статтю «Криваві сліди бандерівців», у якій

А. Горбань знову повернувся до теми вбивства Галана[2153].

Другу серію статей («Бандера: прапор чи банда») надрукували в жовтні 1990 р. у газеті «Радянська Україна» (автор — український радянський історик Віталій Масловський)[2154]. Дата публікації наштовхує на думку, що, як і в діаспорі, у радянській Україні на особистість Бандери більшою мірою звертали увагу ближче до річниці його загибелі — 15 жовтня. Масловський відзначав захоплення Бандерою в Західній Україні та ставив питання, від якого слова походить прізвище Бандера — від іспанського («прапор») чи від українського («банда»). Масловський був одним із провідних радянських експертів з ОУН-УПА. Він вивчав предмет протягом декількох років і був знайомий з багатьма важливими архівними документами, завдяки чому в його статті знайшлося місце для цінної інформації, зокрема про фашистський салют, який було запроваджено на II Великому зборі ОУН у березні-квітні 1941р., та про подробиці вбивства членів ОУН(м) членами ОУН(б)[2155]. Утім, Масловський, як це характерно для радянських істориків, применшував, не згадував або заперечував радянські злочини й тоталітарний характер радянської влади. Ба більше, намагаючись посилити ненависть до ОУН(б), він використовував образливу термінологію та уводив у вжиток недостовірну інформацію. Приміром, він назвав батальйон «Нахтігаль» дивізією СС, а не підрозділом абвера[2156]. Однак, на відміну від ранніх радянських істориків, він не заперечував, що Бандеру вбив агент КДБ Сташинський[2157].

В. Довгань, автор третьої серії антибандерівських статей, почав з констатації, що сьогодні в