Читати книгу - "Викрадачі"

— Тепер я роздивився як слід і бачу, що вигляд у тебе на подив здоровий. У тебе на щоках прямо троянди розквітли.

— Аякже, я кожного ранку й після обіду щодня малюю на природі. — Тепер вона хоче показати йому свої картини.

— Сподіваюсь, Олів’є дбає про тебе, — говорить Ів якось похмуро.

— Звісно, дбає. — Беатриса розшукує першу зроблену тут картину — човни на березі — й передає чоловікові. — Якщо казати відверто, це він заохочує мене працювати щодня, тільки я повинна вдягатися тепло. Я ніколи не забуваю одягатися тепліше.

— Це просто чудово. — Ів хвилину тримає полотно в руках, а Беатриса з докором сумління згадує, як він завжди заохочував її до роботи, задовго до того, як з’явився Олів’є. Потім Ів відкладає картину — обережно, усвідомлюючи, що фарби на ній ще не просохли, — й бере Беатрису за руку. — А ти вся просто світишся!

— Я все ще трохи стомлена, — відказує вона, — але дякую за комплімент.

— Навпаки, ти вся палаєш — зовсім так, як раніше. — Він обережно стискає її руки в своїх, тепер уже рішучо, й довго цілує її. Ці губи для неї такі звичні, але вони лякають Беатрису. А Ів бере в руки її обличчя і знову цілує, потім знімає сюртук, ледь чутно скаржиться, що не встиг прийняти ванну. Він замикає двері на ключ і зсуває портьєри. Він вимовляє слова: завдяки подорожі, завдяки тому, що вільний від роботи, він знову зробився молодим, — а може, їй лише мариться, що він це сказав, тому що слова вона чує крізь завісу свого волосся: Ів витяг з нього шпильки. Потім слухати його заважають інші звуки: він розстібає ґудзики, ще якісь гачки, розв’язує черевики. В ліжку він проводить руками по її тілу зверху донизу, бере її у звичний для нього спосіб: не кваплячись, по-діловому. Вона відповідає йому, як звикла за багато років, і прірва між ними затягується через цю несамовиту звичність, які б там картини не спалахували перед її внутрішнім поглядом. Він уже декілька місяців не торкався її, і тепер Беатрисі здогадується, що він утримувався, можливо, з огляду на стан її здоров’я. Як могла вона про це не подумати?

Нарешті він засинає на її плечі на кілька хвилин — стомлена, навдивовижу молода людина, у якої невпинно зростає банківський рахунок, людина, яка похапцем вирвалася з круговерті щоденних справ і сіла на потяг, аби опинитися знову поряд неї.

Шановний мсьє Робінсон!

Пробачте, що звертаюсь до Вас, не будучи особисто знайомим. За фахом я психіатр, працюю у Вашингтоні, столиці США. Останнім часом у мене на лікуванні перебуває відомий американський художник. Його захворювання досить незвичне, частково воно полягає у нав’язливих ідеях стосовно французької імпресіоністки Беатриси де Клерваль. Наскільки мені відомо, Ви були з нею пов’язані й у професійному плані, і в особистому, а також колекціонуєте її твори, серед яких є картина «Викрадачі лебедів».

Можливо, Ви дозволите мені побачитися з Вами вдома, в Парижі, приблизно на годину — наступного місяця? Я був би вельми вдячний Вам за будь-яку допомогу в отриманні нової для мене інформації про її життя й творчість. Це може мати неабияке значення в процесі лікування мого талановитого пацієнта. З нетерпінням чекатиму на Вашу відповідь.

Зі щирою повагою, Ендрю Марлоу, доктор медицини

Розділ 92

Марлоу

Задля того, щоб прогнати примар, які мене переслідували, а ще й побачити, чим він займається, я вирішив відвідати Роберта зайвий раз. Того ранку, в п’ятницю, я вже був у нього. Коли повернувся до палати після обіду, то побачив його перед мольбертом, що я йому подарував. У мене був важкий тиждень, до того ж я й спав погано. Шкода, що Мері приходила до мене не так часто: в її обіймах я завжди добре відпочивав. Заходячи до Робертової палати, я завжди мріяв про неї. Якщо говорити відверто, я не розумів, як це Роберт дивиться на мене й не бачить, що мені відомі його таємниці. Через це я усвідомлював, як мало насправді ще знаю про нього. Про його життя мені нічого не розповідали добре випраний старий одяг, вицвіла жовта сорочка й заплямовані фарбами штани, теплий колір обличчя й рук під засуканими рукавами, кучері волосся зі сріблястими нитками, що виблискували в них. Навіть почервонілі стомлені очі, які поглядали на мене, нічого мені не розповідали. А не знаючи як слід, як я можу виписати його з лікарні? Якби ж і виписав, то все одно мене хвилюватиме питання: чому він закохався в жінку, яка померла аж у 1910 році?

Сьогодні він писав її портрет (із цього боку — жодних сюрпризів), а я сів у крісло подивитися. Він не відвернув мольберта від мене. Я вирішив, що то прояв його гордості, як і мовчанка. Обличчя ще не було написане, Роберт працював над її сукнею рожевого кольору й чорною канапою, на якій сиділа героїня. Його майстерність, як я усвідомив, полягала й у цьому вмінні писати людину, не маючи перед собою натурниці. Можливо, цей дар — від неї?

Раптом я не витримав. Рвучко підвівся з крісла й зробив крок до нього. Він продовжував писати, не опускаючи руки, не зупиняючи пензля, не звертаючи уваги на мене.

— Роберте!

Він не відповів, тільки на одну мить кинув на мене оком і повернувся до роботи. Я досить високий на зріст, досить сильний фізично, хоча й не заповнюю простір так відчутно, як Роберт.

А що, якби я дав йому стусана? Кейт цього дуже бажала б. Мері теж. Я міг би сказати: «Я зробив це за неї. Можете всім про це розповісти».

— Роберте, погляньте на мене.

Він опустив пензель і поглянув на мене — спокійно, з деяким викликом, так само, як я навмисне дивився на батьків, коли був ще підлітком. У мене не було дітей-підлітків, але той вираз, за яким щось, напевно, ховалося, розлютив мене більше, ніж будь-який спалах агресивності з його боку. Поза сумнівом, він