Читати книгу - "Викрадачі"

Я відкашлявся, опанував себе.

— Роберте, ви розумієте, що я бажаю допомогти вам? Невже ви не хочете повернутися до нормального життя — життя поза стінами клініки? — Я помахом руки вказав на вікно, вже усвідомлюючи, що програв цей раунд, тому що вжив слово «нормального».

Він повернувся до мольберта.

— Я хочу вам допомогти, але в жоден спосіб не зможу цього зробити, якщо ви самі не захочете собі допомогти. Знаєте, заради вас я завдав собі певного клопоту, тож якщо ви досить здорові, щоб малювати, то й для розмов ви теж досить здорові, це ясно.

Вираз обличчя в нього був лагідний, але наразі він замкнувся в собі.

Я почекав. Що може бути гірше, ніж кричати на пацієнта? (Хіба що спати з його колишньою коханкою). Я відчув, що мимоволі кричатиму на нього знову. Більше за все мене дратувало відчуття того, що Роберт розуміє: допомогти йому я хочу не тільки заради нього як такого.

— Біс із вами, Роберте, — промовив я замість того, щоб кричати, але голос мій затремтів. За багато років навчання й роботи лікарем я ніколи й ні з ким так не поводився — жодного разу! — й розуміння цього пригнічувало мене. Виходячи з палати, я все дивився на нього. Боявся не того, що він накинеться ззаду або пожбурить у мене чимось — боявся, що сам можу таке вчинити. Пізніше шкодував, що в ту хвилину не зводив з нього очей, тому що через це побачив вираз його обличчя. Роберт не відповів мені поглядом, він підняв очі на портрет, на губах грала ледь помітна посмішка. Посмішка переможця. Перемога була дрібненька, але інших він тепер не одержував.

Розділ 93

1879 рік

Ів провів на узбережжі півтижня: гуляв у моря, поклавши руку на плече Олів’є, цілував Беатрису в шию, коли вона нахиляла голову, щоб закріпити волосся шпильками. У нього справжня відпустка — поміж ними він називає це медовим місяцем. Вельми подобається вид на Ла-Манш, тому що його це дійсно заспокоює. Але, на жаль, йому потрібно повертатися додому, він просить пробачення, що мусить залишити їх так швидко. Весь час, поки Ів знаходиться тут, Беатриса не насмілюється навіть дивитись на Олів’є, хіба що передає йому за столом сіль або хліб. Це важко витерпіти, проте вона то поглядає на себе в дзеркалі, то спостерігає, як чоловіки прогулюються разом, і відчуває себе оточеною коханням, бо вони обидва кохають її одразу, немов так і належить. Вони замовляють коляску й проводжають Іва на вокзал у Фекані; Олів’є не хотів їхати, але Ів наполягає, тому що інакше Беатрисі доведеться повертатися до Етрети самій. Потяг гучно зітхає, колеса брязкають і починають рухатися. Ів висувається з вікна й махає, затиснувши в руці циліндр.

Вони удвох повертаються до готелю, сидять на веранді, розмовляють про буденні речі. Малюють на березі, обідають — тепер вони весь час удвох, тому що третій залишив їх. Між ними мовчазна згода: вона більше не приходить до кімнати Олів’є, він до неї теж. Усі бар’єри між ними вже повалені, й Беатриса не прагне повторення. Їй вистачає того, що між ними живе мовчазна пам’ять про ту ніч. Про мить, коли він… коли вона… коли його сльози впали на її обличчя. Вона гадала досі, що він назавжди належатиме їй після такого потрясіння, але виявилося, що це рівною мірою стосується обох.

У потязі на Париж, коли їх ніхто не бачить, Олів’є тримає її руку, немов пташеня, в своїй великій рукавичці, й цілує ніжно, перш ніж вона забирає руку, вдаючи, ніби їй потрібний багаж. Розмовляють вони мало. Вона й не питаючи, знає, що наступного дня він прийде до них обідати. Разом вони розповідатимуть татусеві про свій відпочинок на узбережжі — майже все. І вони разом почнуть працювати над своїм великим полотном. Беатриса завжди пам’ятатиме Олів’є — високе гладке тіло, вкриті сріблом скроні, закоханого парубка в його душі — пам’ятатиме аж до смерті. Він завжди буде поруч з нею, немов дух Ла-Маншу.

Розділ 94

Марлоу

Анрі Робінсон надіслав відповідь, яка вражала несподіваним змістом.

Monsieur le Docteur![146] Дякую за Ваш лист. Гадаю, що Вашим пацієнтом має бути особа на прізвище Роберт Олівер. Він приїжджав до мене в Париж близько десяти років тому, а також іще раз, відносно нещодавно. Маю підстави підозрювати, що під час другої зустрічі він поцупив з моєї квартири дещо таке, що становить певну цінність. Не вдаватиму, нібито я прагну йому допомогти, але якщо Ви здатні пролити більше світла на цю справу, я сам буду радий Вас бачити. Щодо «Викрадачів лебедів», я розмірковую, чи можна Вам на неї подивитись. Ви повинні усвідомити, що картина не продається. Не заперечуєте, якщо ми зустрінемося в перший тиждень квітня, будь-якого ранку?

З повагою,

Анрі Робінсон

Розділ 95

Марлоу

Я від щирого серця бажав узяти Мері із собою до Парижа, але вона мусила проводити заняття в коледжі. Судячи з того, як вона відмовилася від моєї пропозиції, я зробив висновок, що не поїхала б, навіть якби я переніс подорож на час її наступних канікул: після Акапулько вона вважала це надто великим подарунком. Один раз — то була насолода, але два рази — вже борг. Я розшукав альбом про музей д’Орсе, який вона мріяла відвідати, й Мері повільно перегортала сторінки.

І все ж похитала головою; вона стояла в мене в кухні, довге волосся відблискувало під лампою. Рішучо хитала — ні! З її боку то була не стільки відмова, скільки ствердження своєї незалежності. Поки ми розмовляли, вона готувала сніданок — дивовижне виявлення господарчих нахилів. Тоді вона була в мене вчетверте (я ще міг полічити наші ночі). Коли вона залишала квартиру, ще раніше за мене: на заняття або до університетської студії, або до тієї кав’ярні, де любила малювати в сонячні дні, — я залишав ліжко неприбраним і зачиняв двері до спальні, щоб утримати її запах. Тепер же вона перегорнула яєчню з чотирьох яєць і бекон та з посмішкою поставила переді мною.

— Поїхати з тобою до Франції я не можу, але можу підсмажити тобі яєчню, принаймні, цього разу. Втім, не роби з того жодних висновків.

Я налив каву.

— Якщо ти поїдеш до Франції зі мною, то зможеш їсти чудові яйця, зварені натвердо, з хлібом і повидлом, а