Читати книгу - "Лялька"

— Шістсот атмосфер внутрішнього тиску, — додав Гейст, не звертаючи уваги на пригоду, що сталася з Вокульським. Почувши таку цифру, Вокульський аж здригнувся.

— Вулкан! — шепнув він.

— Через те я й умовляв вас працювати тут, — мовив Гейст. — Як бачите, тут всього може трапитись… Ану, ходімо нагору.

— А котел ви залишаєте без нагляду? — спитав Вокульський.

— О, при цій роботі нянька не потрібна, все робиться само собою і ніяких несподіванок бути не може.

Вони вийшли нагору й опинилися в великій кімнаті з чотирма вікнами. Головними меблями тут були столи, буквально закидані ретортами, вазочками і трубками — скляними, фарфоровими, олов’яними й мідними. На підлозі під столами та по кубках лежало десятка півтора артилерійських снарядів, з них кілька — розколених. Попід вікнами стояли кам’яні та мідні ванночки з рідиною різних кольорів. Вздовж одної стіни тяглася довга лава чи тапчан, а на ньому стояла величезна електрична батарея.

Обернувшись, Вокульський побачив коло самих дверей вмуровану в стіну залізну шафу, поруч з нею ліжко, вкрите подертою ковдрою, з якої вилазила брудна вата, під вікном столик з паперами, а перед ним крісло, оббите шкірою, вже потрісканою і витертою.

Вокульський глянув на старого хіміка в дерев’яних сандалях, які носили найбідніші ремісники, на його злиденні меблі і подумав, що цей чоловік міг би мати за свої винаходи мільйони, а проте відмовився від них задля майбутнього, якогось досконалішого людства… В цю мить Гейст здався Вокульському якимось сучасним Мойсеєм, який веде в землю обітовану ще не народжені покоління.

Але старий хімік цим разом не вгадав думки Вокульського; він похмуро глянув на нього і сказав:

— Що ж, пане Сюзен, невеселе місце, невесела робота?.. А я отак живу вже сорок літ. В ці прилади вкладено вже кілька мільйонів, а їхній власник не має змоги нічим розважитись, не має на що найняти прислугу, а часом навіть не має чого їсти… НІ, така робота не для вас, — додав він, махнувши рукою.

— Помиляєтесь, професоре, — відказав Вокульський. — А втім, у могилі теж не веселіше…

— Що там могила!.. Дурниці… сентиментальність!.. — пробурчав Гейст. — В природі немає ні могил, ні смерті, є лише різні форми існування, з яких одні дають нам можливість бути хіміками, а другі — хімічними препаратами.

А весь сенс існування полягає в тому, щоб користатися з кожної нагоди, не марнувати часу на дурниці і щось корисне зробити.

— Я вас розумію, — сказав Вокульський, — але… пробачте, професоре, ваші відкриття такі нові…

— І вас розумію, — перебив його Гейст. — Мої відкриття такі нові, що ви… вважаєте їх за шахрайство! В цьому відношенні члени Академії не розумніші за вас, отже, ви потрапили в вибране товариство… Ага! ви хотіли б ще раз подивитись на мої метали, випробувати їх? Добре, дуже добре…

Він підбіг до залізної шафи, одімкнув її якимось дуже складним способом і по черзі почав виймати з неї бруски металів, важчого за платину, легшого за воду, прозорого.

Вокульський оглядав їх, зважував, розігрівав, кував, пропускав через них електричний струм, різав ножицями.

Так він випробовував їх кілька годин; кінець кінцем дійшов висновку, що принаймні з погляду фізичного він має діло з справжніми металами.

Скінчивши випробування, знесилений Вокульський упав на крісло. Гейст поховав свої зразки, замкнув шафу і, сміючись, спитав:

— Ну, то як: факт чи самообман?

— Нічого не розумію, — тихо сказав Вокульський, стискаючи скроні, — мені аж голова запаморочилась! Метал втричі легший за воду… Незбагненна річ!

— Або метал на якихось десять процентів легший за повітря, га? — засміявся Гейст. — Питомої ваги не існує, закони природи підірвані, га? Ха-ха! Дурниці це все! Закони природи, наскільки вони нам відомі, навіть при моїх металах залишаться непорушні. Розширяться лише наші поняття про властивості тіл та їх внутрішню будову, а разом розширяться й можливості нашої техніки.

— А питома вага? — спитав Вокульський.

— Послухайте мене, — перебив його Гейст, — і ви одразу збагнете, в чому полягає суть моїх відкриттів, хоч мушу сказати, що наслідувати їх не зможете. Тут нема ні чуда, ні шахрайства: це такі елементарні речі, що їх може зрозуміти учень початкової школи.

Він узяв з стола сталевий куб і подав його Вокульському:

— Бачите, це кубічний дециметр, вилитий із сталі.

Візьміть його в руки, скільки він важить?

— Кілограмів з вісім.

Він подав йому другий куб, також сталевий, такої ж величини, і запитав:

— А цей скільки важить?

— Ну, цей важить з півкілограма. Але ж він порожнистий?

— Прекрасно! А скільки важить оця кубічна клітка з сталевого дроту? — спитав Гейст, подаючи її Вокульському.

— Ця важить грамів з п’ятнадцять.

— Отже, бачите, — мовив Гейст, — маємо три куби однакової величини, з однакового металу, але різної ваги…

А чому? Тому що в повному кубі міститься найбільша кількість часток сталі, в порожнистому — менша, а в дротяному найменша. Отже, уявіть собі, що мені вдалося замість суцільних часток будувати клітчасті частки т і л, і ви зрозумієте таємницю винаходу. Полягає він у зміні внутрішньої структури матерії, що не є новиною навіть» для сучасної хімії. Ну, що?

— Коли я бачу зразки, я вірю, — відповів Вокульський, — коли слухаю вас, — розумію. Але як вийду звідси…

Він безпорадно розвів руками.

Гейст знову відчинив шафу, взяв з неї маленький зливок металу, схожого на латунь, і подав Вокульському.

— Візьміть, — сказав він, — і носіть як амулет проти сумніву в моєму здоровому розумі чи правдивості. Цей метал разів у п’ять легший за воду, він нагадуватиме вам про наше знайомство. До того ж, — додав старий, засміявшись, — він має неабияку властивість: на нього не впливають ніякі хімічні реагенти. І він швидше розсиплеться на порох, аніж викаже мою таємницю… А тепер, пане Сюзен, ідіть, відпочиньте і подумайте, що з собою діяти.

— Я прийду до вас, — прошепотів Вокульський.

— Ні! Не зараз! — відказав Гейст. — Ви ще не поквиталися з світом, а мені на кілька років вистачить грошей, отож я вас не кваплю. Прийдете сюди тоді, коди остаточно позбудетесь всіх своїх ілюзій.

Старий нетерпляче потиснув йому руку і підштовхнув до дверей. На сходах він попрощався ще раз і повернувся в лабораторію. Коли Вокульський вийшов у двір, хвіртка була вже відчинена, а коли пройшов нею й опинився коло свого фіакра, вона з грюкотом зачинилася.

Повернувшися в місто, Вокульський насамперед купив золотий медальйон, поклав в нього шматочок нового металу й почепив на шию, як ладанку. Він