Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Занеси рушницю й торби до хати, Ніку, і дай мені паперу, — сказав він.

Мати вже пішла в дім. Я взяв обидві торби та важку рушницю, що била мене по ногах, і рушив до будинку.

— Носи по одному, — сказав батько. — Не тягни все разом.

Я поклав торби й забрав додому рушницю, тоді виніс газету, взявши її з купи в батьковому кабінеті. Батько поскладав на газету все те почорніле, потріскане кам'яне знаряддя й загорнув його.

— Найкращі наконечники геть порозпадалися, — сказав він.

Він пішов собі з тим паперовим пакунком, а я лишився на траві з двома мисливськими торбами. Трохи згодом я заніс їх у дім.

У цьому спогаді було двоє людей, отож я й молився за них обох.

Та випадали ночі, коли я не міг пригадати навіть молитов.

Доходив тільки до «як на небі, так і на землі», а тоді починав усе з початку, хоч однаково не міг згадати ані слова далі. Доводилося визнавати, що я нічого не пам'ятаю, кидати на ту ніч молитви й пробувати щось інше. Тож іноді я намагався пригадувати назви всіх тварин, які є у світі, потім птахів і риб, потім країни та міста, потім усілякі страви та назви чікагських вулиць, які тільки пам'ятав, а коли вже нічого більше не міг згадати — просто лежав і слухав. І не пам'ятаю ночі, щоб не було чогось чути. Коли я мав змогу не гасити світла, я не боявся заснути, бо знав, що душа моя може відлетіти лише в темряві. І, звісно, мені не раз траплялося ночувати в таких місцях, де можна було залишати світло, і тоді я спав, бо майже завжди відчував утому й часто-густо був зовсім сонний. Я певен, що не раз засинав і сам того не тямлячи, але при тямі — ніколи. От і тієї ночі я лежав і дослухався до шовкопрядів. Уночі дуже виразно чути, як вони їдять, і я лежав з розплющеними очима й слухав.

Крім мене, в кімнаті був лиш один чоловік, і він також не спав. Я довго прислухався до того, як він не спить. Він не міг лежати так тихо, як я, — видно, не мав такого досвіду безсонних ночей. Ми лежали на ковдрах, простелених на соломі, і, коли мій сусід ворушився, солома шаруділа; та шовкопряди не боялися того шарудіння і їли собі далі. Знадвору долинали звуки, що їх завжди чути вночі за сім кілометрів від передової, але вони відрізнялися від тих малих звуків що сповнювали темну кімнату. Той другий чоловік у кімнаті намагався лежати тихо. Потім знову поворухнувся. Я теж заворушився — нехай знає, що і я не сплю. Він десять років прожив у Чікаго. До армії його забрали в дев'ятсот чотирнадцятому, коли він приїхав на батьківщину провідати родичів, а що він знав англійську мову, то його приставили до мене за ординарця. Я чув, як він прислухається, і знову заворушився під ковдрою.

— Не можете заснути, signor tenente? [92] — спитав він,

— Не можу.

— І мені не спиться,

— Чому?

— Не знаю. Чогось не спиться,

— А почуваєте себе добре?

— Еге ж. Почуваю себе добре. А от не спиться.

— То, може, поговоримо трохи? — спитав я.

— Та можна. Тільки про що тут поговориш, у цій глушині?

— Тут зовсім непогано, — сказав я,

— Еге ж, погодився він. — Жити можна.

— Розкажіть, як вам жилося в Чікаго, — сказав я.

— Та я ж колись уже розказував.

— То розкажіть, як одружилися.

— І про це розказував.

— Отой лист, що ви одержали в понеділок, — від неї?

— Так. Вона мені часто пише. Крамниця в неї дає чималий прибуток.

— Як вернетесь додому, застанете в усьому лад.

— Атож. Вона там добре господарює. Грошики має дай боже.

— Як по-вашому — ми не заважаємо тим своєю балачкою?

— Ні. Їм нічого не чути. Та й сплять вони як убиті. А от я — ні,— сказав він. — Я нервовий.

— Говоріть тихіше, — мовив я. — Закуримо?

Ми вправно закурили в темряві.

— Ви мало курите, синьйоре лейтенанте.

— Еге. Думаю покинути.

— І добре, — сказав він. — Користі з цього ніякої. А коли покинеш, то вже, мабуть, і не тягне. Ви таке чули, нібито сліпі не курять через те, що не бачать диму?

— Чогось не віриться.

— Та от і я думаю, що це дурниця, — сказав він. — Просто десь чув про таке. Всяке ж, знаєте, кажуть…

Ми замовкли, і я став слухати шовкопрядів.

— Ви чуєте тих бісових хробаків? — спитав він. — Он як жують.

— Аж чудно, — мовив я.

— Скажіть, синьйоре лейтенанте, щось таки з вами негаразд, що ви не можете спати? Я ще й разу не бачив, щоб ви спали. Оце відколи я при вас, ви все не спите вночі.

— Не знаю, Джоне, відказав я. — Минулої весни мене добряче торохнуло, то й досі щось уночі негаразд.

— Те саме й зі мною, — сказав він. — Не для мене ця бісова війна. Я надто нервовий.

— Може, це минеться.

— А скажіть, синьйоре лейтенанте, чого ви пішли на цю війну?

— Не знаю, Джоне. Тоді мені хотілося.

— Хотілося… — сказав він. — Оце-то причина.

— Ми, надто голосно розмовляємо, — сказав я.

— Ет, вони сплять як убиті,— відказав він. — Та й не розуміють вони по-англійському. Вони взагалі ні біса не тямлять. А що ви думаєте робити, коли все скінчиться і ми повернемось у Штати?

— Працюватиму в газеті.

— В Чікаго?

— Можливо.

— Ви читаєте коли-небудь, що пише отой Брісбейн? Жінка вирізує його статті й присилає мені.

— Читаю, аякже.

— Ви його знаєте?

— Ні, але бачив не раз.

— Хотів би я з ним познайомитись. Добре пише. Моя жінка по-англійському читати не вміє, але газету купує, так наче я вдома, а тоді вирізує передові та спортивний розділ і присилає мені.

— А як ваші малі?

— Та непогано. Одна дочка уже в четвертому класі. Знаєте, синьйоре лейтенанте, коли б не діти, не бути б мені вашим ординарцем. Запроторили б в окопи, і там би й гибів.

— Добре, що ви маєте дітей.

— Та й я ж те саме кажу. Дітлахи в мене нічогенькі, от тільки якби ще сина. Три дівчинки і жодного хлопця. Отакий бісів талан.

— Може б, ви спробували заснути?

— Ні, зараз не зможу. В мене сну ані в оці, синьйоре лейтенанте. А от що