Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Все буде гаразд, Джоне.

— Подумати тільки, такий молодий — і не спите.

— Відійду, Джоне. Треба тільки трохи часу.

— Неодмінно треба відійти. Не можна ж так, щоб зовсім не спати. Чи вас що тривожить? Може, який тягар на душі?

— Та ні, Джоне, начебто нічого такого нема.

— Оженитися вам треба, синьйоре лейтенанте. Тоді вас ніщо не тривожитиме.

— Не знаю.

— Вам таки треба оженитися. Чом би не наглянути собі якусь гарненьку італієчку з добрими грошенятами? За вас кожна пішла б. Ви молодий, маєте відзнаки і з себе гарний. Та й поранений разів кілька.

— Я погано розмовляю по-італійському.

— Зовсім ні. Та й на біса ті розмови. Вам не розмовляти з ними треба, а женитися.

— Що ж, я подумаю.

— Ви ж маєте знайомих дівчат, правда?

— Та звісно.

— То й оженіться з тією, в котрої найбільше грошей. Вони тут усі так виховані, що перша-ліпша буде добра дружина.

— Я подумаю.

— Ви не думайте, синьйоре лейтенанте, а женіться.

— Добре.

— Нашому братові треба бути одруженим. Ви ніколи не пожалкуєте. Кожному треба бути одруженим.

— Добре, — сказав я. — А тепер спробуймо трохи поспати.

— Гаразд, синьйоре лейтенанте. Я спробую. Але ви не забудьте, що я вам сказав.

— Не забуду, — відповів я. — А тепер — спати, Джоне.

— Гаразд, — сказав він. — Бажаю вам заснути, синьйоре лейтенанте.

Якийсь час він перевертався під ковдрою на соломі, та скоро затих, і я почув його розмірений віддих. Потім він захріп. Я довго слухав, як він хропе, тоді облишив це й почав слухати, як їдять шовкопряди. Вони їли безперестану, і все так само щось падало в листя. Тепер я мав нову поживу для думок: лежачи в темряві з розплющеними очима, пригадував усіх дівчат, що їх будь-коли знав, і розмірковував, яка б то з кожної вийшла дружина. Думати про таке було дуже цікаво, і на якийсь час воно витиснуло рибальські походи й перепинило мої молитви. Та зрештою я все ж повернувся до рибальства, бо виявив, що добре пам'ятаю всі річечки й завжди можу пригадати про них щось нове, тим часом як дівчата ставали дедалі невиразніші, отож за кілька ночей я ледве розрізняв їх у пам'яті, а кінець кінцем вони остаточно втратили чіткі риси й стали всі однакові, і я майже покинув про них думати. А от молитов я не облишив і дуже часто молився вночі за Джона, і його рік народження відкликали з дійової армії ще до жовтневого наступу. Я радів, що його там не було, бо мав би з ним чимало клопоту. Через кілька місяців він прийшов навідати мене до госпіталю в Мілані й був дуже розчарований, що я ще не оженився; та й тепер, я певен, йому страшенно прикро було б дізнатися, що я не одружений і досі. Він мав невдовзі повернутись до Америки, твердо вірив у силу шлюбу й був переконаний, що подружнє життя залагоджує все.

ПРОЩАВАЙ, ЗБРОЄ

РОМАН

A FAREWELL TO ARMS

1929

Переклав Володимир Митрофанов

© Український переклад» видавництво «Дніпро», 1979 р.

КНИГА ПЕРША

РОЗДІЛ І

Наприкінці літа того року ми квартирували в селі, у будинку, з якого ген за річкою та розлогою рівниною видно було гори. У річці громадилось каміння, сухе й біле проти сонця, і вода струміла між ним бистра, прозора й голуба, дорогою повз будинок проходило військо, і курява, яку воно збивало, припорошувала віти дерев. Та й стовбури дерев були геть запорошені, і падолист того року почався рано, і ми бачили, як дорогою іде військо, як здіймається за ним курява, як спадає листя від подувів вітру, як проходять солдати і врешті на голій білястій дорозі лишається тільки опале листя.

Рівнина була зелена й родюча, з рясними садами, а гори за рівниною — темні та голі. В горах точилися бої, і вночі ми бачили спалахи гарматних пострілів. У темряві вони скидалися на зірниці, але ночі були холоднуваті, і ніщо не віщувало близької грози.

Часом ми чули потемки, як за вікнами йде військо і тягачі везуть важкі гармати. Ночами рух на дорогах жвавішав: тяглись вервечки мулів, нав'ючених обабіч сідел ящиками з боєприпасом, у кузовах сірих ваговозів їхали солдати; інші машини, що посувалися повільніш, везли накриті брезентом вантажі. Тягачі з важкими гарматами проходили й удень; довгі дула гармат були обкладені зеленим гіллям, і зверху на тягачах теж зеленіло рясне гілля та виноградні лози. Як поглянути через долину на північ, було видно каштановий гай, а за ним — ще одну гору по цей бік річки. За ту гору також точилися бої, але намарне; а восени, як полили дощі, листя з каштанів геть поспадало, віти оголились і стовбури почорніли від вологи. Виноградники теж стояли поріділі й голі, і все довкола було по-осінньому вогке, похмуре й неживе. Над річкою клубочилися тумани, верхів'я гори оповивали хмари, а на дорогах ваговози розляпували болото, і солдати в плащах ішли забрьохані й мокрі; гвинтівки їхні теж були мокрі, а під плащами, приторочені спереду до пояса, стовбурчились по дві шкіряні патронні сумки — важкі сірі шкіряні сумки, напаковані обоймами довгих і тонких патронів калібру 6,5 мм, — вони віддимали плащі й солдати брели дорогою, немов жінки на шостому місяці вагітності.

Траплялися й невеличкі сірі легкові машини, що їхали дуже швидко; спереду, поруч водія, звичайно сидів офіцер, і на задньому сидінні теж офіцери. Ті машини розляпували болото ще дужче, ніж ваговози, і коли один з офіцерів позаду був малий на зріст і сидів між двома генералами, — такий малий, що ви не бачили його обличчя, а тільки верх кашкета й вузькі плечі,— і коли машина їхала, особливо швидко, то, можливо, був король. Він жив в Удіне й мало не щодня виїздив цією дорогою до фронту побачити, як там ведеться, — а велося дуже кепсько.

На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро перепинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч чоловік.

РОЗДІЛ II

Наступного року було багато перемог. Захоплено гору за долиною і схилом, де ріс каштановий гай, здобуто перемоги й на південному узгір'ї по той бік рівнини, а в серпні ми перейшли річку й розквартирувалися в Горіції, у будинку, повитому пурпуровою гліцинією, з обнесеним мурованою огорожею садом, де серед крислатих тінястих дерев дзюркотів фонтан. Тепер бої точилися в горах за містом, менш