Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Хата була вистуджена. Я розтопив плиту. Дружана заходилася зшивати подушки. Вона працювала мовчки. Взагалі, відколи нас викинули з домівки, вона лише відповідала на мої запитання.

Надвечір дорогою зашкандибали піхотинці. Хто йшов зі зброєю, хто голіруч, хто провадив під руку пораненого. Солдати зупинялися випити води і брели далі. Вночі на несідланих гуцульських конях проскакали вершники — рештки розбитої армії. Наступного дня ми чекали австрійців, та вони не появлялися. Падав мокрий сніг. Над білогривими вершинами висіло злиняле зимове сонце. На дорозі почалася чалапавка, Черемош рвався з берегів мутною холодною хвилею і виколочував із зарінків гіркий дух зіпрілого пруття.

Ми злагодилися в полонину. Виїхали за північ і дісталися на місце в присмерки. Тут уже підмерзали потоки, зашкаруб сніг.

Хлопцям ситуація була більш відома. Виявилося, що наступ уздовж Чорного Черемошу для росіян не відіграв ніякої ролі, це був відвідний удар: загубили армію, зате взяли на півдні Кирлибабу й успішно просуваються по Золотій Бистриці на Якобени.

— Після провалу в Галицьких Карпатах, — міркував Юр Кошута, — ні ті, ні другі не поткнуть носа на Черемош. Можна сміливо сходити з полонини.

Наш обоз розтягнувся майже на кілометр. Рухалися мляво. Лив дощ, тіпала снігова хурделиця, вночі дорога вбралася в ожеледь. Між вкритими тужавим снігом царинами лежали темні, наповнені гомоном підступних потоків прірви. Мене томила нудьга. Коли зупинилися на перепочинок, я підкликав Миколу Маринича.

— Куриш?

Хлопець закрутив великими, темними, як окалина, зіницями Й розгублено всміхнувся.

— Звикаю.

Я дав пушку з тютюном й виждав, доки досмокче цигарку.

— От прийшли росіяни, — сказав я. — Будуть забирати в рекрути. Підеш?

— Атож.

— Не сховаєшся?

— Ні, — мовив леґіник зміцнілим баском. — Бо коли втекти з самого фронту, то для начальства — пропав безвісти і нема клопоту.

— Значить, втікати з фронту — надійніша справа? А хтось за тебе проливає кров!..

— Чого за мене?

— А якщо перед мобілізацією змовитися і розбігтися?

— Переловлять.

— Краще втікати з фронту, краще самому? — спитав я.

— Так.

— Вовча в тебе натура.

На Миколиному лиці не здригнувся жоден м’яз.

— Тут до справжнього бунту ніколи не дійде.

— Тут усе перекосилося, правда?

Хлопець похмуро мовчав, мовби докоряючи собі за нерозважливу відвертість.

— Біжи, — сказав я. — Он з коня кантарок злетів. Він здивовано зиркнув на мене і почовгав пріч. Чигрин весь час стояв збоку, не втручаючись у нашу бесіду, а тепер спитав:

— Як?

— Слизоніздрі.

— Треба привчати трохи. Ще легкі розумом.

— Черемош набухає.

— Боюся, що забрало мости.

Мов наздоганяючи присмерки, подув вітер. Я дав коням волю, відпустивши віжки, підняв комір сардака, заплющив очі.

— Коли я почав жити? — запитав себе раптом вголос. — Того дня, коли дяк побив? Коли отримав від Максима Третяка дарунок? Чи коли поселився в батьковому осідку?

Дитинства не було. Зате були парубоцькі витребеньки. І фронт. І втеча з двічі полоненим Смоляком. Дружана… І вже дорога — за обрій. Дні висипалися, як зерно з коша. Мариничевим ровесникам більше поталанить. Старий Кошута розповідав, що став дорослим в одну мить: коли, вернувшись з пасовиська, побачив на катафалку мертвого батька. Сирота, оженившись, вступає в літа і, не мавши молодості, несподівано починає хилитися від внутрішньої знемоги.

Коні йшли, низько опустивши заінеєні морди, хрипіли і заточувалися. Періщив дощ. Я дістав із тайстри мокру бринзу. Відкусив шматочок, решту поклав назад. Від бринзи тхнуло прілою шерстю, мулом і кислим духом глиці. Я понюхав долоню. Вона пахла мертвечиною. Шкіра на руках зашкарубла й потріскалась. Тяжко в горах дається насущний!..

— Е-ге-ге! — закричали в голові обозу.

Певне, знесло місток. Я поліз під сидіння за топірцем. Поки добрався до своїх, у березі розіклали багаття. У сутінках ревів Черемош. Язик світла від вогнища лизнув високу ребристу хвилю.

— Залило дорогу, — прошепелявив ватаг, тримаючи люльку в зубах. — Почекаємо до ранку.

— Отара не пройде, — мовив Чигрин.

– І зовсім не проїдеш, — гримнув Кошута, запалюючись злістю.

"Якби він не кричав, — подумав я, — ми почали б химерити. Кричи, стариня!"

— То ще добре, як не розмило дороги, — пробурмотів Чигрин і відійшов од підвід.

— Я спробую конем, — випнувся Микола Маринич.

— Марш до отари! — заволав ватаг.

Набряклі Мариничеві постоли захлюпали між возами. Кошута навпочіпки присів біля вогню, вибив попіл з люльки.

— Скоч-но, Ксеню, — як не дивно, він дуже рідко підвищував на мене голос, — розстав голопузих стерегти товар.

Ледве пересуваючи ноги в згуслій глині, я рушив уздовж обозу. Леґінці неохоче йшли од вогнищ. Вигулькнувши з-за підводи, Микола Маринич забубонів:

— Дідько старий! Стара шкапа!

— Ти про кого, моя надіє? — запитав я, посміхнувшись.

— Чого гавкає!

— Хочеш ляща, парубче? — зупинився я, зрозумівши, що це стосується Кошути.

Микола вражено занімів і відстав на кілька кроків.

— Двоє до отари, — сказав я, — четверо до череди. І не бавтеся дробовиками.

Микола минув мене, злостиво погримуючи кулаком по солдатській флязі, почепленій до пояса.

— Безтямне! — кинув я йому вслід.

— Рана загоїться, Ксеню, а слово — ніколи, — з образою озвався Маринич.

— Зажди! — гукнув я.

На його лиці заграли відблиски багаття. Він дивився на мене широко розплющеними колючими очима.

— Щось таке почув, — сказав я суворо, — за що гуцулові можна до грудей ножа прикласти? Так?

— Ножа?!

— Так. Іди й подумай.

X

До Розлуча обоз дістався аж четвертого дня. Надворі лютувала заметіль, проте ватагу стрічали всім селом, з хлібом-сіллю. Юр Кошута прийняв од громади дарунки: сувій льняного полотна на білизну пастухам, гору білих рукодільних шкарпеток, в’язку виправлених шкур на кожушки, бочку меду, ночви свічок, віз борошна. Чемно подякувавши, Кошута по пам’яті повідомив, скільки в кого прибуло ягнят, телят, лошат, та ось голос його зірвався:

— Громом спалило сорок і три вівці. Прошу відсудити судом, і порадьтеся, чи можу на будуче брати під свою оруду людське майно.

Зі словом від громади виступив дев’яносторічний сухорлявий, але моторний і на вигляд ненабагато старший за Юра Клим Маринич, Миколин дід.

— Громада низько тобі кланяється, сину, — промовив тремтливим тенорком. — У річках нуртує зрадлива хвиля. У лісі стогне лютий звір. У небі котиться стрімкий грім. Ми віримо, що ти сумлінно пантрував наше добро і не мав ріски сну в оці. Нам невпродиво твій нестерпучий жаль, бо ти — чесна людина. Посполом дякуємо за службу. — Старий обвів юрбу звеселілим зором. — Рости великий, сину.

Навколо забринів смішок, заплескали в долоні. Клим Маринич поцілував ватага в скроню і за руку привітався з пастухами. На його знак