Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Отче наш на небесах, — солодко, як Златоуст, затуркотів прощений громадою Кошута. — Будь милостивий до нас, Господи, Боже наш, і хай славиться ім’я твоє, і хай славиться спогад про тебе високо в небі і внизу на землі…

— Хай буде царство твоє над нами нині і завжди, — схлипнув тенорок діда Маринича. Для оказії він чисто поголився, між чорними, трохи понурими вусами, на які з заздрістю задивлялися й парубки, жевріла лагідна усмішка. — Прости і помилуй нас, що б ми не зробили проти тебе, і не вводь нас у спокусу.

— А чого Бог вводить у спокусу? — голосно прошепотів Микола Маринич, не спускаючи з діда покірного погляду. На леґіника покосилися, і він услід за дідом повторив: — А врятуй нас від зла, бо твоє царство… Мій дідо — як лісовий див… І во віки віків.

— Ввечері прошу всю ватагу до себе додому, — підняв руку Кошута. — З жінками, хто жонатий.

Над юрбою зринув гомін, полилися бубонці сміху.

— Переспали в барвінку, а на ранок… — Побачивши мене, Микола прикусив язика і опередь товаришів шугнув у натовп.

— День за днем… Багатвечір на порозі, — бубонів Юр, під руку ведучи діда Маринича.

— Ксеню! — наздогнала мене Крицякова Олена. — Бачилася з твоєю, Ксеню. Де таку білозірку надибав?

— У темному лісі.

— То й видно. Між людьми давно була б у парі. Не ображайся, але я подумала: "Ади, бурлиголова! Хіба він її вартий?!"

— Невартий?

— Ще подумала: цій любасці потрібне щастя. Перед нею треба розплистися медом і молоком. А він — сухий, калічений, злодумний…

— Ти ж не куштувала який.

— Гарна! — прицмокнула Олена, пропустивши між вуха мовлене мною.

На оболоні вирувало людське стовпище. Олена пішла вилучати товар, а я з в’язкою сіна на возі поїхав додому.

Дружана відкинула ворота, метнула в мене далекий і променистий, як сонце, погляд і, взявшись за кантарок, допровадила конячину в затишок оборога.

— Я розпряжу, Ксеню. Там тепла вода, іди митися.

У сінях я зняв із себе зітлілий сардак, зітлілі гачі, зітлілу сорочку. Мені здалося, що й карабін зітлів, і я колупнув нігтем деревко. Помившись і натягнувши свіжу білизну, впав на лежанку, розкинув важкі од втоми руки.

"А що має казати Юр Кошута? Тяжко дається хліб у горах".

У світлиці все було переставлене на краще, образи окутані рушниками, пахло хвоєю.

— Поїж, — сказала Дружана, нахилившись. Я погладив їй руку.

— А ти?

Ми їли з полив’яної миски, перезираючись, і всміхалися. Прийшло просте й незгірше життя.

— Кошута запросив у гості. Підемо?

— До нас навідувалась Олена.

— Про що ви розмовляли?

— Вона розповіла, як ти мало не застрелив дяка.

— Нема що згадувати.

— То правда?

— Чиясь вівця блукала на царині. Я загнав на обору і поїхав на звал по дрова. Повертаюся — шарварок. Дяк обзиває злодієм. Попік йому м’яке місце дробом.

Дружана розсміялась, потому звела брови і спитала:

— Що з Оленою?

— Гасом ошпарилася. — Чи через втому, чи тому, що обвітрилося, в мене запекло і стерпло обличчя. — Гасом, — повторив я, дивлячись на мальований глечик у закутні.

— Вона була гарна, Ксеню? Я кивнув.

— Дуже?

— Як ти. І ви були б надзвичайно схожі.

Знявши кептарик, Дружана лягла побіч мене, уткнувшись лицем у плече.

— Не ховайся, — сказав я, перебираючи пальцями дрібненькі завитки кіс на її скронях. — Я хочу тебе бачити.

— Ксеню, — мовила вона тихо. — У нас справді буде гуцулик. Тепер справді.

— Син?

— А хто кого більше любить? — поривчасто підхопилась Дружана і, сміючись, сперлася мені на груди. — Якщо ти мене більше любиш, народиться син. Коли я… Ну, хто кого більше любить? Хто більше любить, Ксеню? Чуєш? — затермосила вона мене. — Хто кого більше любить?

— Я.

Вона заперечливо крутнула головою.

— Ні. Я тебе так чекала!..

– І я вернувся додому багатим господарем. Ми на весь рік маємо що їсти і маємо чудову ношу. Щонеділі будемо кликати когось у гості, а в будень я займуся… Вгадай чим?

— Щось змайструєш.

— Найкраща і найрозумніша, я займуся різьбярством. Першим ділом вирізьблю твій портрет.

— Різьбярством, — уже впевнено міркував я. — І не яким-небудь. Треба виписати книжок. Може, я прославлю ці занедбані гори?"

Кортіло сказати про це вголос, сказати набагато більше, а іншими словами, вигадати себе в приємній для серця історійці.

— Уся наша хата буде в оздобах, — мовив я пихато, ледь ворушачи губами.

— Так?

— Я її нікому не відпродам.

Дружана засміялась, заглядаючи мені у вічі.

— Ти її так вичічкаєш, що нам страшно буде зайти.

— Я поселю тебе з сином у зимарці.

— Боже!

— Посаджу на хліб і воду. Всі сили і всі гроші оддам мистецтву.

— Ти добрий, пошануй нас.

— Я злий! — сказав я хриплуватим моторошним басом. — Я ненавиджу Міттельштедта.

— Хто це?

— Німець. Офіцер. Наш ескадронний командир. Він читав нам книжку одного російського письменника про війну росіян з Наполеоном і вчив, як бити росіян. Це не армія, а вал, говорив він. Вал треба розсікати, заходити в тил і оточувати.

— Хочеш побалакати про війну?

— Хай їй чорт! — Я схопився з лежанки. — Одягайся. Йдемо в гості.

— Не нап’єшся?

— А що?

— Не треба.

— Не наврочуй, сонечко. Я тебе безтямно люблю, і в нас буде син.

— Я думала… Інколи мені здається, що ти сердитий.

— Я протестую не проти людей, а проти неволі. Я — за повну волю і розум, за самовизначення людини. Мабуть, у наш час у цьому нема нічого поганого… Але я заговорив, як книжник. Вибач.

Надворі пощипував мороз. Ми йшли шпаркою ходою, тримаючись за руки. Я подумав, що ми, мабуть, непогана пара. Правда, в мене псувався настрій. Щось причаїлося на споді душі і волало: "Треба бути щасливим. Треба…" Я намагався заглушити його, це немовби вдавалося, та настрій спадав.

Ми пройшлися за село і звивистим плаєм вибралися на дикогір’я.

— Знаєш, Ксеню, — захоплено вигукнула Дружана. — Тут усе як у Красному Долі.

— У крайній хаті, ось там, — показав я внизу, — австріяки до смерті побили господаря. Лишилося четверо дітей.

Дружана спохмурніла, я провадив далі:

— Бачиш ґаночок з флюгером? Там мешкав Максим Третяк.

— Ти розповідав…

— Смереку без вершка бачиш? Під нею австріяки застрілили Павла Супору, мого стриєшного брата. Я з Супорами не сходився. Це були єдині в селі люди, які не допомогли мамі, навіть пробували з нею судитися за хату. Але австріяки вбили Павла під тою смерекою. Онде дяків осідок.

— Якому ти припік м’яке місце дробом?

— Правда, я не