Читати книгу - "Грона гніву"

— Ви чо’ двері зачинили? — спитав він. А потім побачив, які жінки ходять туди-сюди.

— Їй пора,—, сказала мати.

— Тоді... тоді ми не зможемо поїхати, як би не хтіли.

— Ні.

— Тоді доведеться нам берег окопувати.

— Так, ви повинні.

Батько похлюпав назад у бруді до струмка. Поставлена ним гілочка занурилась у воду ще на чотири дюйми. Під дощем стояли двадцятеро чоловіків. Батько вигукнув:

— Ми повинні греблю гатити. У моєї доньки перейми.

Довкола нього зібралися люди.

— Дитя?

— Так. Ми не можемо зара’ їхати.

— Але ж то не наша дитина,— сказав довготелесий.— Ми ж їхати можемо.

— Аякже,— промовив батько.— Ви можете їхати. Їдьте. Вас ніхто не спинить, ніхто й не держить. Тут лише вісім лопат.

Він квапливо збіг униз берегом і занурив свою лопату в багнюку. Від лопати почулося чвякання. Він увігнав її знов у місиво і відкинув грудки землі туди, де берег торкався струмка. А поряд з батьком стали й інші. Вони скидали землю, роблячи довгий насип, а ті, хто не мав лопати, різали вербове гілля, сплітали та занурювали в багнюку. Людей охопила лють, лють праці. Коли один кидав лопату, інший підхоплював. Вони поскидали плащі й капелюхи. Сорочки і штани в них прилипли до тіла, черевики перетворилися на безформні кавалки бруду. З вагона Джоудів пролунав пронизливий крик. Чоловіки зупинилися, занепокоєно дослухаючись, а потім знову взялися до роботи. І маленький вал усе розростався, доки не зрівнявся з берегом біля шосе. Усі потомились, і лопати рухалися повільніше. А потік повільно піднімався. Вода прибувала і стала вище за рівень перших лопат землі.

Батько переможно засміявся.

— Вона залила б усе, якби ми не засипали! — крикнув він.

Потік повільно заливав стіну греблі, зриваючи з неї вербове гілля.

— Вище! — кричав батько.— Нам тре’ насипати її вище!

Вечоріло, а робота не вщухала. І тепер люди вже не відчували втоми, перейшовши межу. Обличчя в них застигли, як у мерців. Люди працювали рвучко, мов машини. Коли стемніло, жінки запалили у дверях вагонів ліхтарі та поставили чашки кави. І жіноцтво забігало до вагона Джоудів і протискувалося всередину.

Тепер перейми відбувалися кожні двадцять хвилин. І Ружа Шаронська перестала стримуватися. Вона відчайдушно кричала від жорстокого болю. А сусідки дивилися на неї, ніжно гладили й поверталися до своїх вагонів.

Мати розпалила грубку, наповнила водою все начиння та поставила на піч, аби нагріти. Щохвилини у двері зазирав батько.

— Чи все гаразд? — запитував він.

— Так! Думаю, що так,— запевняла мати.

Як стемніло, хтось приніс ліхтарик, щоб освітлювати роботу. Дядько Джон не на життя, а на смерть скидав грудки землі.

— Угамуйся,— сказав батько.— Ти ж надірвешся.

— Несила мені це терпіти. Несила мені слухати, як вона стогне. Це як... це як тоді...

— Знаю,— сказав батько.— Але просто вгамуйся.

Дядько Джон заплакав:

— Утечу я звідти. Богом клянуся: працювати мені тре’, а то втечу.

Батько відвернувся.

— Як там з тою позначкою?

Чоловік з ліхтарем спрямував промінь на гілку. Дощ яскраво засяяв білими смугами.

— Уже потопає.

— Вода зара’ прибуватиме повільніше,— сказав батько.— На тому боці потоку прибуде.

— Вона все ж таки прибуває.

Жінки наповнили кавники і знову поставили. А ніч тривала, люди рухалися повільніше й повільніше, важко човгаючи ногами, як тяглові коні. Усе більше землі на греблі, усе більше вербового гілля спліталося. Дощ лляв безперервно. Коли промінь ліхтарика падав на обличчя, то вихоплював погляди, обтягнуті вилиці та напружені м’язи.

Крики довго долинали з вагона, але нарешті змовкли.

— Жінка покликала б мене, якби та породила,— сказав батько.

Він повернувся до роботи, похмуро вигрібаючи землю.

Потік вирував і пінився біля берега. І тут біля струмка почулося рвучке тріскотіння. Промінь ліхтарика висвітлив велику повалену тополину. Чоловіки припинили споглядати. Гілля дерева занурилось у воду й омивалося зустрічним потоком, а коріння поступово промивалося та відривалось од берега. Поволі дерево відірвалося зовсім і попливло за течією. Зморені люди дивилися, пороззявлявши роти. Дерево поволі пливло вниз. Тут одна гілка зачепилася за пеньок, і він утримав деревину. І дуже повільно коріння розвернулось, і дерево попливло назад, врізавшись у свіжий насип. Вода прибувала. Дерево рушило далі й розламало греблю. Туди прослизнула цівка води.

Батько рвонувся вперед і заходився закидати пролом багном. Вода заливала дерево. І тоді берег почав нестримно осідати, і вода ринула людям до колін. Чоловіки здригнулись і почали тікати, а вода рівним потоком ринула далі, під вагони, під автомобілі.

Дядько Джон побачив, як вода зробила промоїну. В імлі він ще був здатний це розрізнити. Він більше не міг стримувати себе. Упав навколішки, а вода вирувала довкола нього, сягаючи грудей.

Батько побачив, як Джон упав.

— Агов! Що сталося? — Він допоміг дядькові встати.— Ти що, захворів? Ходімо, вагони високо.

Дядько Джон зібрався на силі.

— Не знаю,— вибачливо мовив він.— Ноги не тримають. Намагаюся встояти.

Батько допоміг йому пройти до вагонів.

Коли греблю зірвало, Ел розвернувсь і побіг. Ногам було важко. Вода сягала йому литок, коли він дістався вантажівки. Він зірвав брезент з капота й застрибнув у машину. Натиснув на стартер, завів мотор, але той не обертався. Ел вимкнув мотор. Акумулятор обертав промоклий мотор усе повільніше і нарешті замовк. Знов і знов, повільніше й повільніше. Ел увімкнув систему запалювання на вищий рівень. Він намацав під сидінням заводну ручку й вистрибнув з машини. Вода заливала підніжку. Ел метнувся до капота. Картер тепер був увесь під водою. Ел судомно крутив ручку, обертав, і його стиснута в кулак рука поволі розхлюпувала воду, яка заливала потоком машину. Нарешті ця шалена нестяма вщухла. Мотор був залитий водою, батарея геть промокла. Трохи вище загрузли дві машини з увімкненими фарами. Вони борсалися в гниловодді та смикали колесами, доки нарешті водії не вимкнули мотори й не сіли непорушно, спостерігаючи за світлом фар. І дощ хльостав білими смугами у світлі. Ел повільно обійшов вантажівку, простягнув руку і вимкнув запалення.

Коли батько підійшов до східців вагона, то помітив, що дошки затопило. Він ступив на них під воду, у баговинні.

— Тобі як — уже ліпше, можеш ступити, Джоне? — спитав він.

— Зі мною вже гаразд. Просто пройди.

Батько обережно піднявся на східці та протиснувся у вузьку шпаринку. І лампі, й ліхтарю прикрутили ґноти. Мати сиділа на матраці поряд з Ружею