Читати книгу - "Свобода"

— Так, — промовила вона; в очах у неї стояли сльози, коли вона із подивом глянула на шрами. — Я це зробила. Але все гаразд.

Він спитав її, що трапилось, хоча уже знав відповідь. Вона поцілувала його у лоб, у щоку, у губи й сумно подивилася в його очі.

— Не лякайся, любий. Я мала це зробити — як єпитимію.

— Господи...

— Джоуї, послухай. Вислухай мене. Я кожного разу протирала лезо спиртом. Я просто мала робити один поріз за кожен вечір, коли ти не дзвонив мені. На третій вечір я зробила три порізи, і кожного наступного вечора робила по одному. Я кинула це, щойно ти мені подзвонив.

— А що, якби я так і не подзвонив? Що ти збиралась накоїти? Різонути по зап’ястку?

— Ні! Я не хотіла скоїти самогубство. Це я робила замість того, щоб думати про смерть. Мені просто треба було відчути фізичний біль. Ти можеш мене зрозуміти?

— Ти впевнена, що не хотіла померти?

— Я б ніколи так не підвела тебе. Нізащо.

Джоуї провів по шрамах кінчиками пальців. Потім підняв другу, неушкоджену, руку й притиснув собі до очей. Він зрадів, що вона порізала себе через нього, і нічого не міг подіяти з цим почуттям. Вона ходила таємничими стежками, але він її добре розумів. Десь у його голові співав Боно — співав, що все гаразд, усе гаразд.

— І знаєш, що найнеймовірніше? — спитала його Конні. — Я зупинилася на п’ятнадцятому, а п’ятнадцять — кількість разів, коли я була тобі невірною. Ти подзвонив мені у найбільш підходящий вечір. Це був наче знак. І ось, — із задньої кишені джинсів вона дістала згорнутий банківський чек. Він мав вигин від її сідниці і був насичений її потом. — На рахунку у мене була п’ятдесят одна тисяча. Це майже стільки, скільки тобі потрібно. Ще один знак, як гадаєш?

Джоуї розгорнув чек, виписаний на Джозефа Р. Берґланда на суму в п’ятдесят тисяч доларів. Зазвичай він не відрізнявся забобонністю, але змушений був визнати, що ці знаки справді вражали. Вони походили на знаки, що з’являються божевільним, наприклад: «Убий президента, НЕГАЙНО!», чи людям у депресії: «Вистрибни у вікно, НЕГАЙНО!». Зараз настирливий, ірраціональний наказ, здавалося, звучав так: «З’єднайте свої життя назавжди, НЕГАЙНО!»

Потік машин, що в’їжджали з «Гранд сентрал», стояв на місці, але машини з протилежного боку рухалися дуже жваво, тож їхнє таксі пливло, підхоплене цим потоком, і це також був знак. Те, що їм не довелося стояти в черзі, очікуючи таксі, — знак. Те, що завтра у нього день народження, — знак, Джоуї не міг пригадати, в якому настрої він перебував хоча б годину тому, коли їхав до аеропорту. Існував лише теперішній момент, зараз, поруч із Конні; і тоді як раніше, коли вони провалились у розрив матерії всесвіту, до світу, де існували лише вони двоє, все відбувалося лише вночі, у спальні чи в якомусь іншому обмеженому просторі, — зараз відбувалося Посеред білого дня, у мареві, що накрило все місто. Він тримав її в обіймах, а чек лежав тихенько на її спітнілій грудній кістці, між вологими шлейками топу. Одну долоню вона міцно притулила до його грудей, наче намагаючись вичавити молоко. Його п’янив її запах, запах дорослої жінки, що йшов від її пахв, і йому хотілося, щоб цей запах був іще сильніший, він відчував, що бажає, аби з її пахв смерділо якомога сильніше.

— Дякую, що трахалася з іншим, — пробурмотів Джоуї.

— Мені це нелегко далося.

— Я знаю.

— Тобто, з одного боку, все було дуже легко. Але з іншого — майже неможливо. Ти ж це знаєш, чи не так?

— Безсумнівно й абсолютно.

— Тобі теж було важко? Робити те, що ти робив упродовж минулого року?

— Взагалі-то, ні.

— Це тому, що ти хлопець. Джоуї, я знаю, як це — бути тобою. Ти мені віриш?

— Так.

— Тоді все буде добре.

І все було добре — наступні десять днів. Потім, звичайно, Джоуї зрозумів, що перші, просякнуті гормонами дні після періоду довгого стримання — не зовсім ідеальний час для прийняття важливих рішень щодо свого майбутнього. Він зрозумів, що, замість того щоб намагатися відшкодувати нестерпну вагу подарунка Конні розміром у п’ятдесят тисяч доларів чимось аналогічно важким, на зразок пропозиції шлюбу, він мав би написати боргову розписку з графіком виплати відсотків і тіла кредиту. Він зрозумів: коли б він тоді зумів від’єднатися від Конні хоча б на годину, піти погуляти на самоті чи потеревенити з Джонатаном, то, може, йому й вдалося б мислити хоч трохи більш ясно і спокійно. Він зрозумів, що рішення, прийняті після коїтусу, набагато реалістичніші за рішення, прийняті до коїтусу. Однак у той момент не було жодного «після», були лише «до-до-до...». Палке бажання одне одного крутилося днями й ночами, наче компресор кондиціонера, що сумлінно працював у вікні помешкання Ебіґейл. На тлі вимірів цього задоволення, відчуття дорослої серйозності, створеного спільною комерційною справою, а також хворобливості і невірності Конні всі попередні втіхи здавалися дуже незначними і дитячими. Задоволення було таким великим, а жага його — такою бездонною, що коли воно спало десь на годину — це відбулося на третій день разом у місті, — Джоуї простягнув руку, щоб натиснути найближчу кнопку й отримати наступну порцію. Він заявив:

— Нам слід одружитися.

— Я щойно про це подумала, — зізналася Конні. — Ти хочеш одружитися просто зараз?

— Тобто сьогодні?

— Так.

— Здається, там треба трохи почекати. І здати кров на аналіз, чи не так?

— Ну, тоді давай зробимо той аналіз. Хочеш?

Серце наганяло кров йому у поперек.

— Так!

Але спочатку вони мали потрахатися, аби скинути збудження через необхідність здавати кров на аналіз. Потім вони мали потрахатися, аби скинути збудження через відсутність такої необхідності. Потім вони ходили Шостою авеню, наче парочка, яка так напилася, що їм уже байдуже на реакцію перехожих, наче вбивці із закривавленими руками: Конні — без ліфчика, екстравагантна, приваблююча погляди самців; Джоуї — у стані тестостеронової відчайдушності, під впливом якої, коли б хтось кинув йому виклик, поліз би у бійку просто заради задоволення. Він робив крок, який треба було зробити; крок, який він хотів зробити ще за тих часів, коли батьки вперше сказали йому «ні». І прогулянка п’ятдесятьма