Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

Алекс. Коли Пракс побачив баланс, у нього ледь не вилізли очі.

— Невже це... це?..

— Цього достатньо, щоб «Росі» пролітав місяць, і ми зібрали це

за сім годин, — сказав Еймос. — Ти щойно найняв собі команду, док.

— Я не знаю... чесно?

— Це ще не все. Подивись, які листи приходять. Кеп свого часу

наробив галасу, але твоя мала? Все те лайно, яке обвалилося на

Ганімед, щойно отримало собі обличчя, і це вона.

Пракс видобув власний термінал. На поштову скриньку, створену під прохання про допомогу, надійшло понад п’ятсот

відеоповідомлень та кілька тисяч листів. Він почав їх

переглядати. Незнайомі йому чоловіки й жінки — деякі

у сльозах — дарували йому молитви, гнів та підтримку.

Поясанин із дикою гривою чорно-сивого волосся белькотів на

такому суржикові, що Пракс ледве розумів слова. Якщо він

правильно второпав, чоловік обіцяв когось убити заради нього.

Через пів години сніданок Пракса захолов. Жінка з Церери

розповідала, що втратила доньку внаслідок розлучення

й відправляє Праксу свої місячні витрати на жувальний тютюн.

Група інженерів- харчовиків із Місяця скинулася й відправила

суму, яка дорівнювала його місячній зарплаті, якби він досі

працював ботаніком. Старий марсіянин зі шкірою шоколадного

кольору і волоссям, як цукрова пудра, серйозно вдивлявся

у камеру на іншому боці Сонячної системи і запевняв, що він із

Праксом.

Наступне повідомлення нічим не відрізнялося від попередніх.

Чоловік на екрані був старшим — вісімдесяти чи, може, дев’яноста років. Жмут білого волосся чіплявся за потилицю, обличчя кутасте. Але на ньому якийсь вираз, котрий одразу

привернув Праксову увагу. Вагання.

— Докторе Менґу, — почав чоловік кволим голосом, який

нагадав Праксу записи його дідуся. — Мені дуже шкода чути, як

постраждали ви і ваша родина. І досі страждаєте.

Облизавши губи, чоловік продовжив:

— Записи з камер спостереження у вашому відео... Здається, я знаю цього чоловіка. Але звати його не Стрікленд.

Розділ тридцять четвертий. Голден

Згідно з адресним довідником станції, «П’яна волошка» була

відома двома речами: напоєм під назвою «синя злюка»

і багатьма столами для ґольґо. Путівник попереджав

потенційних відвідувачів, що станція дозволяла бару подавати

кожному відвідувачеві не більше двох «синіх злюк», враховуючи

вбивчий склад напою: суміш етанолу, кофеїну та метилфенідату.

Із додавання, міркував Голден, синього харчового барвника.

Поки він ішов коридорами розважального району Тайко, автоматизований путівник почав пояснювати правила ґольґо.

Після кількох хвилин тотального нерозуміння — «вважається, що голи “позичені”, коли захист відбиває драйв» — Голден

заглушив його. Навряд, чи він там гратиме в ігри. А напій, що

знімає всі межі й заряджає на повну, наразі був зайвим.

Якщо чесно, Голден ще ніколи в житті не почувався краще.

За останній рік він зіпсував багато чого. Відлякав од себе

власний екіпаж. В обмін на безпеку приєднався до сторони, з якою не до кінця погоджувався. Можливо, зруйнував єдині

здорові стосунки, що мав у житті. Його вів страх стати кимось

іншим. Тим, хто справлявся зі страхом, спрямовуючи його

у насилля. Тим, кого Наомі не любила, кого екіпаж не поважав

і кого він сам недолюблював.

Страх нікуди не зник. Він досі був там, ніби лезом проводячи

по черепу після кожної думки про Ганімед і про те, що могло

просто зараз по ньому гуляти й розростатися. Але вперше за

тривалий час Голден про страх знав і не ховався від нього. Він

дав собі дозвіл боятися. І в цьому була різниця.

Голден почув «П’яну волошку» за кілька секунд до того, як

побачив. Спершу це були ледь чутні ритмічні удари, які

поступово виросли у гучності й підхопили електронне виття та

жіночий голос, який співав, поєднуючи гінді та російську. Поки

він дійшов до головного входу, естафету перейняли двоє

чоловіків, які виспівували по черзі, й це звучало, як сварка,

покладена на музику. Замість електронного