Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Завтра вам віддадуть зупу, – заспокоював їх Берґер, – це лише позика.

А тоді звернувся до Зульбахера.

– Хліб потрібен нам самим. Наші люди слабші за вас. Можливо, завтра вранці щось видадуть і на вас.

– Гаразд. Дякую за зупу. Завтра ми її повернемо. Як нам розташуватися на сон?

– Ми звільнимо кілька наших ліжок. Вам доведеться спати сидячи. Але місця на всіх не вистачить і тоді.

– А ви?

– Ми залишимося тут. А пізніше збудимо вас і поміняємося.

Зульбахер похитав головою.

– Якщо вони заснуть, ви їх більше не зженете.

Частина новеньких з відкритими ротами вже спала перед бараком.

– Хай лежать, – сказав Берґер і роззирнувся. – А де решта?

– Всередині, самі познаходили собі місця, – відказав 509.

– У темряві ми їх не виженемо. Доведеться цієї ночі залишити все, як є.

Берґер поглянув на небо.

– Можливо, буде не надто зимно. Сядемо під стіною, в нас є три коци.

– Завтра влаштуємо все по-іншому, – сказав 509, – насильства в нашій секції не треба.

Вони всілися поруч. Майже всі ветерани опинилися надворі, навіть Агасфер, Карел і вівчур.

Розен, Зульбахер і ще з десяток новоприбулих сиділи з ними.

– Мені шкода, – мовив Зульбахер.

– Дурниці. Ви не відповідаєте за інших.

– Я можу слідкувати, – мовив Карел до Берґера. – Цієї ночі помруть принаймні шестеро наших. Вони лежать праворуч внизу, коло дверей. Коли будуть мертві, ми зможемо їх винести надвір і по черзі спати у їхніх ліжках.

– А як ти в темряві збираєшся визначити, що вони мертві?

– Це просто, я схилюся прямо над їхніми обличчями. Відсутність дихання легко помітити.

– Поки ми виноситимемо мертвих, на вільне місце ляже хтось із тих, хто всередині, – відказав 509.

– Я про це й кажу, – жваво продовжував Карел, – я прийду і скажу вам. Тоді хтось із наших вляжеться на місце, а ми понесемо труп.

– Добре, Кареле, – сказав Берґер, – пильнуй за ними.

Позимніло. З бараків долинали стогони і викрики нічних жахіть.

– Боже мій, – звернувся Зульбахер до 509. – Яке щастя! Ми думали, що потрапимо в табір смерті. Хоч би вони не відіслали нас далі!

509 не відповідав. «Щастя, – думав він, – і справді».

– Як було у вас? – згодом спитав Агасфер.

– Постріляли всіх, хто не міг іти. Нас було три тисячі…

– Так, ми знаємо, ти казав це вже кілька разів.

– Так, – безпомічно ствердив Зульбахер.

– Що ви бачили дорогою? – спитав 509. – Як воно тепер у Німеччині?

Зульбахер задумався.

– Позавчора ввечері води в нас було вдосталь, – сказав він врешті, – іноді нам щось давали люди, іноді – ні, нас було забагато.

– Вночі хтось приніс нам чотири пляшки пива, – сказав Розен.

– Я не про це питаю, – нетерпляче відказав 509. – Як виглядали міста? Розбомблені?

– Містами нас не вели, їх ми завжди обходили.

– То що, ви взагалі нічого не бачили?

Зульбахер поглянув на 509.

– Коли заледве можеш іти і за спиною стріляють, дуже не пороздивляєшся. Потягів ми не бачили.

– Чому ліквідували ваш табір?

– Бо фронт наблизився.

– Що? Ти щось про це знаєш? Ну, таж говори! Де саме розташоване Ломе? Наскільки далеко від Райну? Далеко?

Зульбахер намагався тримати очі розплющеними.

– Так… досить далеко… п’ятдесят… сімдесят… кілометрів… завтра… – видусив він, і його голова впала вперед. – Завтра, зараз я мушу спати…

– Це приблизно сімдесят кілометрів, – сказав Агасфер, – я там був.

– Сімдесят? А звідси? – 509 почав рахувати. – Двісті, двісті п’ятдесят…

Агасфер підвів плечі.

– 509, – почав він спокійно, – ти вічно думаєш про кілометри. А про те, що з нами вони можуть зробити те саме, що й з ними? Ліквідувати табір – нас погнати далі, – але куди? Що тоді з нами буде? Марші нам уже не під силу.

– Хто не може марширувати, того вбивають… – зненацька проказав Розен і одразу знову заснув.

Усі мовчали. Так далеко вони ще не думали.

Раптом це зависло над ними, мов страшна погроза. 509 вдивлявся у срібний плин хмар на небі. А тоді у вулиці в долині, які мерехтіли в напівтемряві. «Ми не мали ділитися зупою, – на мить подумав він. – Ми мусимо бути готові до переходів. Але для чого воно б придалося? Хіба на кілька хвилин маршового кроку. Новеньких добами гнали вперед».

– Можливо, в нас не стрілятимуть у тих, хто залишиться, – сказав урешті він.

– Ні, – в’їдливо відповів Агасфер, – ні, вони нагодують їх м’ясом, видадуть новий одяг і помахають на прощання.

509 поглянув на нього. Агасфер був цілком спокійний. Його вже мало що могло налякати.

– Он іде Лєбенталь, – зауважив Берґер.

Лєбенталь усівся поруч із ними.

– Лео, ти ще щось там чув? – спитав 509.

Лео кивнув.

– Вони хочуть позбутися якомога більшої кількості новоприбулих. Левінські чув це від рудоволосого писаря з канцелярії. Як саме їх збираються збути, він ще не знає. Але це має статися скоро; тоді вони зможуть списати мертвих на етапування.

Один з новеньких зірвався зі сну і закричав. А тоді повалився назад і захропів з відкритим ротом.

– Ліквідовувати хочуть лише людей з етапу?

– Левінські знав лише це. Але він переказував, аби ми були обачні.

– Так, мусимо пильнувати. – 509 на хвилю змовк.

– Отже, ми мусимо тримати роти на замку? Це він мав на увазі чи ні?

– Звичайно це, що ж іще?

– Якщо ми попередимо новеньких, вони будуть обережні, – розтлумачив Майєр. – І якщо есесівці хочуть прикінчити якусь певну кількість і їх не знайдуть, то решту доберуть з наших.

– Власне. – 509 поглянув на Зульбахера, голова якого лежала на плечі Берґера. – Отже, що нам робити? Мовчати?

Це було важке рішення. Якщо під час сортування виявлять недостатньо новоприбулих, то цілком можливо, що потрібну кількість доберуть людьми з Малого табору, і потім, новоприбулі не такі виснажені, як решта.

Запала тривала мовчанка.

– Вони нас не обходять, – врешті вимовив Майєр, – передовсім ми маємо дбати про себе.

Берґер тер запалені очі. 509 смикав його за куртку. Агасфер обернувся до Майєра. У його очах миготіло тьмяне світло.

– Якщо тамті нас не стосуються, тоді й до нас нікому немає діла.

Берґер підвів голову:

– Ти правий.

Агасфер спокійно сидів під стіною і не відповідав. Здавалося, його старий вихудлий череп бачить щось, чого ніхто інший не бачить.

– Скажемо цим двом, – мовив Берґер, – вони попередять інших. Це все, що ми можемо зробити. Ми ж навіть не знаємо, що відбуватиметься.

З барака прийшов