Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Всі ці роки вони жили разом у цій рубаній хатині, що її збудувати для них звелів капітан Натаріо да Фонсека; ніколи сварка чи найменша недовіра, лихе слово чи гнівний порух не затьмарювали їхнього мирного життя. Боже Христе, що ж тепер буде? Голова Збуй-Вік важко впала на груди — вона не хотіла про це й думати.

Ні про що не думала, не приходили їй на згадку минулі події, розмови, плани, сумні й веселі години, небезпеки, мрії і свята. Сиділа висхла й порожня, ніби їй раптом вирвали серце і душу. Обмила Бернарду, обрядила її, причесала, начепила на вуха сережки, подарунок хрещеного.

Мало-помалу почали сходитися люди, щоб попрощатися з небіжчицею. Навіть повії на знак жалоби припинили роботу.

9

Досі я мовчав, а тепер скажу вам, кумасі й куми: в старосвітські часи на грапіунській землі, де квітнуть какаові плантації, де сіється і визріває найкраще і найбагатше у світі зерно, знали, що таке слово честі і святість угоди, складати документи на гербовому папері було непотрібно. Для багатіїв і бідняків, полковників і жагунсо не були порожнім звуком чесність і шана, гідність і благородство. За зраду розплачувалися життям.

Багато чого перемінилося з тих далеких часів, коли на шляху зустрічалися з рушницею напереваги, а довіра між хазяями і найманцями була ходовою монетою. Нині запанували інші звичаї. Камінне обличчя Натаріо не видавало його гірких дум, не відбивало болю за тією, що була йому коханкою і хрещеницею, майже дочкою.

10

На станційних лавах з балакучими пасажирами, у гомінливих шинках за кашасою, в пансіонах веселих дівчат Еспіридіан чув поголоски, плітки, балачки про те, що на ноги піднято муніципалітет, адвокатські контори, казарму жандармерії, в’язницю, цілі ітабунські квартали. Причини, якщо вірити чуткам, були різні й суперечливі.

Чуток сила-силенна, але досить-таки туманних і безладних. Капітан збирався з’їздити до Ітабуни, щоб з’ясувати на місці, що ж воно діється насправді. Проте Фадул Абдала і Кастор Абдуїн, а надто Збуй-Вік, жінка бувала, відраджували його від цієї необачної й небезпечної подорожі: це все одно що лізти самому у вовчий барліг, хижакам на з’їжу.

Переконану й виважену думку Еспіридіана, що коли до Натаріо у Велику Пастку підіслали вбивцю, то в Ітабуні бандити чигатимуть на нього за кожним рогом, поділяли Фадул Абдала і Кастор Абдуїн. Еспіридіан доручив своїй дочці — вчителька Антонія спілкувалася з багатьма людьми, довіру й пошану яких заслужила завдяки своїй ученості та окулярам, що цю вченість підтверджували, — зібрати якнайбільше відомостей і передати їм через посланця написаного її рукою листа. А хто ж напише краще й доладніше за вчительку Антонію!

І все ж капітан зробив би по-своєму, якби не приїхав до Великої Пастки сеу Карліньйос Силва. З Ільєуса, куди він їздив для щомісячного звіту, він привіз точні відомості і терміновий наказ самого Курта Койфмана спорожнити й зачинити какаовий склад і повернутися до головної фірми.

11

В супроводі трьох синів — Жоанзе, Агналдо й Авреліо — перед верандою капітана Натаріо да Фонсеки зупинилася стара Ванже.

— Пробачте, капітане. Я хотіла б побалакати з вами.

Капітан сидів на дерев’яній лаві, чистив парабелум і розмовляв з Фадулом та Факелом. Сержипанка помітила зброю, навалену купою у вітальні, під грамофоном.

— Сідайте, тітко Ванже. — Натаріо показав на порожні лави. — І ви теж. Місця вистачає.

Жоанзе повернувся з Такараса тяжко вражений побаченим і почутим. Вони з братом подалися туди на ярмарок, повезли на віслюках бамбуковий кіш і дві корзини овочів з їхньої плантації, але зразу ж і повернулися назад, стривожені й спантеличені. Жоанзе побачив там цілі загони жагунсо, почув страшні чутки.

— Сеу капітане, знаєте, що Жоансе чув на такараському базарі? Він тут розповідав, та ніхто йому не повірив.

Капітан підвівся і приніс кухлі — почастувати гостей кашасою.

— Кажіть, тітонько, я слухаю…

Перш ніж сісти, долив у кухлі негрові, туркові й собі. Пляшку поставив так, щоб була напохваті.

— Так ось, там говорили, що ми злочинці, що захопили чужу землю.

— Авжеж, — підтакнув син. — Що ми вкрали землю.

— Що нас викинуть геть, що скоро приїдуть законні хазяї, — додала Ванже.

— З допомогою жагунсо… — пояснив Жоанзе.

— З допомогою жагунсо… Хазяї Великої Пастки, ось як вони висловилися. Жоанзе почав був сперечатися, але вони заявили: повинен прийти закон. У цій глушині ми його ще не мали, а тепер матимемо. Скажіть, капітане, так це чи не так? Я вірю тільки вам.

Капітан Натаріо да Фонсека відклав парабелум на лавку, глянув на стривожену стару сержипанку, відпив ковток кашаси, тильним боком долоні втер рота.

— Людей, які прагнуть цього, чимало. Якщо ми це допустимо, то так і буде.

— Даруйте, капітане, мабуть, я не зовсім розумію.

Троє братів, цмулячи разом з Кастором і Фадулом кашасу, мовчки слухали їхню розмову. Напруження було таке, що аж відчувалось на дотик. Жоанзе смачно сплюнув за поріг.

— Скажіть, скільки років минуло відтоді, як ви прибули сюди з покійним Амброзіо та його ріднею? Чи земля мала тоді господаря, чи лежала перелогом? Коли ви зайняли її, розчистили під маніоку, чи заявив хтось на неї свої права?

— Ніхто.

— А чому? Бо вона була нічия. Скільки відтоді минуло років? А нині, коли ви її розчистили й засадили, коли поставили млин і торгуєте городиною і тут, і в Такарасі, то на неї стали зазіхати. Невже ви цього не зрозуміли після наскоку інспекторів? Чиїх свиней вони вбивали? Хіба не Алтамірандових? Вони вбили і його самого. А ще посилаються на закон, кажуть, що ми повинні йому коритись.

Агналдо вилаявся крізь зуби, але мати зупинила його.

— Стривай, сину. Капітане, ви допіру сказали, що вони доскочать свого, якщо ми це допустимо, еге ж? — І ще раз перепитала: — Якщо допустимо?

— Атож, сіє Ванже. Ітабунці брешуть, твердячи, що урочище Велика Пастка має хазяїна із самого початку. Ті землі обабіч річки, де ви разом із Зе дос Сантосом, Алтамірандо та Леокадією насадили плантації і де поставили будинки. Плантації і будинки, змиті паводком і знову засаджені й споруджені нашими руками. І ось ці землі, досі ваші й наші, нібито мають і споконвіку мали хазяїна. Документи вже складено й затверджено. Залишається тільки згодитись.

— Згодитися, щоб забрали нашу землю?

— А тепер, тітко Ванже, слухайте, що я скажу. І ви теж, Жоанзе, Агналдо й Авреліо. Одне з двох: або підкоритися — ви оброблятимете землю споловини, а я платитиму за оренду пагорба, — або битися, щоб відстояти своє.

— Чи ж варто? —