Читати книгу - "Малюк Цахес"

його вкрав у мене Понто, й заходився читати: ПОРИВАННЯ ДО ВИСОКОГО Що за чуття мені хвилюють груди, Чом весь я – трепет і щемка напруга? Чи вабить до стрибка мене потуга, Що притаманна генієві всюди? Що це, в чім суть чуттів? Облуди, Надії й глуму зблиск, тоненька смуга? Чи настрої мої – це їх заслуга? Чом серця жар мого тривога студить? Мені ввижаються краї казкові, Я сам не свій ходжу, як в сні німому, Та тільки подих я весни зачую, Як скину в мить одну важкі окови. Вгадаю здобич у гіллі густому И – о радосте! – за крильце уполюю!

Гадаю, що серед моїх ласкавих читачів не знайдеться жодного, хто б не визнав довершеності цього прекрасного сонета, який вилився з найпотаємніших глибин моєї душі, а ще дужче вони захоплюватимуться мною, коли довідаються, що це взагалі одна з перших моїх віршованих спроб. Проте злостивий професор прочитав його так невиразно й препогано, що я сам насилу впізнав свій твір і, опанований раптовою люттю, мабуть, властивою всім молодим поетам, мало не вискочив зі сховку й не вчепився йому в обличчя, – хай би відчув, чого варті мої пазурі. Але, розважно подумавши, що коли вони вдвох – професор та господар – візьмуться за мене, то однаково вийде на їхнє, я погамував свій гнів, та все-таки мимоволі грізно нявкнув, що неодмінно зрадило б мене, якби господар, дослухавши сонет, знов не зареготав, образивши мене тим реготом ще дужче, ніж професор своєю нечемністю.

– Га-га-га! – гримів він на цілу кімнату. – Цей сонет і справді гідний кота, а проте не розумію вашого жарту. Скажіть, голубе, відверто, куди ви гнете?

Професор, не відповівши, погортав рукопис і знов почав читати:

ГЛОСА Людний шлях кохання має, Дружба ходить одинцем. Всіх кохання опадає — Дружбу сам шукай тихцем. Скрізь, куди піду, спіткаю Муки й пристрасті сваволю, Чи звикать душі до болю, Чи до втіхи – сам не знаю. Сам себе водно питаю. Чи я сню, чи все це в яві? Для чуття, що серце крає, Всі слова бліді і мляві. На даху чи на галяві Людний шлях кохання має! Та мої глибокі рани, Що лишило іх кохання, Заживуть, і до світання