Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

Як тільки дверцята зачинилися, я теж заліз усередину і, повернувшись до неї, з усмішкою сказав:

— Ну що ж, давай знайомитися.

Прекрасне обличчя Вікторії засяяло, а моє серце виконало радісний кульбіт. Знявши в'єтнамки й залізши на сидіння, вона простягла ноги до мене і запитливо подивилася.

— Що?

— Не заважатиму? — На обличчі Вікі все ще сяяла чарівна усмішка, побачивши яку навіть думки про відмову не було.

— Тільки якщо пристебнешся, — відповів я.

Вікторія захихотіла і швидко виконала моє прохання. Переконавшись, що вона зручно сидить, я завів машину й рушив із місця. Вікна були закриті, а кондиціонер працював на повну, тому ми насолоджувалися приємною прохолодою, тоді як на вулиці було справжнє пекло.

— Я знаю, що ти народився в Лондоні, але ще крихіткою переїхав до Америки, — заговорила Вікі, прибравши гучність на магнітолі. — У тебе подвійне громадянство та чудові батьки. Ти навчаєшся в Каліфорнійському університеті на факультеті мистецтв зі спеціальності музика. Все, — закінчивши, вона сплеснула в долоні.

— Що ще тобі розповісти? — спитав я, мигцем глянувши в її бік.

— Як давно дружиш із хлопцями? Де вчився? — у голосі Вікторії звучали веселощі.

— Навчалися ми разом в академії «Рібет», — почав я, опустивши ліву руку на її коліна. — Джеймса та Джейка знаю із самого дитинства, а із Семом познайомився років в одинадцять, коли його батьки купили будинок на нашій вулиці. Він старший на рік, але його перевели до нашого класу через великі пропуски в шкільній програмі. Батьки Сема музиканти й раніше багато їздили країною, забираючи його із собою. — Розповідаючи, я погладжував гладкі ноги Вікторії, навіть від цього отримуючи задоволення. Перебуваючи поряд із цією прекрасною дівчиною, я відчував себе неймовірно щасливим. Завдяки їй щось у мені змінилося й це здавалося таким правильним.

— Хм, я ж навіть не знаю, скільки тобі років, — задумливо промовила Вікі.

— Четвертого липня буде двадцять три, — я скинув швидкість і переключив передачу. До табору залишалося всього нічого, а мені хотілося якнайдовше побути тільки вдвох.

— А мені дванадцятого квітня виповнилося двадцять один. Виходить, у нас не така велика різниця у віці, — прощебетала Вікі, підсуваючись ближче. У цей момент я пошкодував, що маю таку велику машину. Якби в мене був якийсь Mini Cooper, вона б уже буквально сиділа на моїх колінах.

— Виходить, так.

— А коли ти зрозумів, що музика це твоє? — Здавалося, Вікторія хотіла дізнатися якнайбільше до повернення, ніби ми ніколи знову не побачимось чи шанс поговорити наодинці навряд чи випаде.

— Мій батько грає на фортепіано і з дитинства прищепив мені любов до музики. Будучи молодшим, він грав майже щовечора, а я завжди слухав. — Спогади викликали теплу усмішку на обличчі. — Тоді мені здавалося, що звуки, які створюються натисканням клавіш, це щось чарівне. Він же й був моїм першим учителем, — на останній фразі я зам'явся, згадавши вчорашню розповідь Вікі про її батька та танці. — Вибач, — відразу додав я, глянувши на неї.

— Все добре, — озвалася вона й нахилившись чмокнула мене в щоку. — А чим займаються твої батьки?

— Батько — архітектор, а мама — письменниця.

— Письменниця? Нічого собі, — захоплено промовила Вікторія. — А в якому жанрі вона пише? Я могла читати її?

Так, зазвичай така реакція була у всіх, хто дізнавався про рід діяльності мами. Чомусь у тандемі моїх батьків нікого не цікавила робота батька, коли я говорив про її професію.

Розсміявшись від реакції Вікі, я відповів:

— А як ти думаєш, у якому жанрі вона пише?

— Любовний роман? — Це прозвучало більше як риторичне запитання, тож я просто кивнув.

— Зараз вона працює над серією книг «Світло та пітьма» в жанрі фентезі, але з любовною лінією. Читала? — поцікавився я, подивившись на здивовано-радісне обличчя Вікторії.

— Чесно сказати, я читаю переважно детективи й не особливо часто. А ось Еріка, напевно, читала її книги. Вона буквально щодня вдома щось читає. Не здивуюсь, якщо й на пляж із собою взяла книгу. — Розмовляючи про подругу, голос Вікі був сповнений любов'ю. З перших хвилин знайомства я звернув увагу на їхній близький зв'язок. Ця четвірка більше була схожа на рідних сестер, ніж на звичайних подруг.

— Отже, ви дружите з дитинства? — Крім як про батьків Вікторії та її любов до танців, я не знав про неї нічого, тому й вирішив трохи попитати.

— Так, ще з дитячого садка. — Я правильно вловив її тон. Усе, що стосувалося подруг, викликало в неї приємні почуття, на відміну від розмов про сім'ю.

— А чому твої подруги вирішили поїхати з рідного містечка?

— Я не можу тобі розповісти, бо це таємниця кожної з них, а не моя, — напрочуд спокійно відповіла Вікі.

— Виходить, ти також не знаєш? — не вгавав я.

— Знаю, а от тобі це ні до чого, — у її голосі почулося напруження й далі розпитувати я не став.

— Вибач, — відразу озвався я, погладивши коліна Вікі.