Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цісар християнський Йосиф закликає вас, щоб ви наново зв’язали Архиюду, перемінили його порядки, не дали йому ссати крові та долі людської. Могутнє серце в мого побратима Йосифа. Тримає меч наготові, а править очима. Якби ви побачили цісарські очі, якби ви побачили руку чарівника, не сварилися б ні хвилини. Бідаки хочуть світ ділити й молотити, багачі – молоти і ховати до стодоли, а жиди – продавати світ. Кожен хоче гайдуками, кайданами чи грошима світ лічити.
Гайдуками і посіпаками хочеш лічити світ, Фільку мудрий, годувати далі Архиюду? Посіпак вигнати, а гірський народ розгайдучити? Ні! Пан цісар заповідає інші порядки. Адже це й Довбуш заповів: «Кров людськая не водиця». Пан цісар хоче, щоб усі були неголодні й гідні, вільні! Не думайте всякчас про бійки, ані навіть про ґаздування, думайте про те, що прийде, що вже йде.
Велику силу збирає цісар. З неба має допомогу. А ми звідси, найсміливіший народ, передова цісарська сторожа.
Тепер було очевидно, що або сам – скорше божевільний, ніж здоровий – чарує, або цісар чарує через нього. Так сумно людям чогось зробилося. З хмар виповзла туга. Жалібно застогнала у них, ніби маленьке теля ревіло за коровою.
Шелестів у тумані згорнений папір. Ще раз блиснула палиця для патенту і закрилася. Дмитро зник у тумані, пішов, ніхто не знав куди.
Так Андрійко оповідав про зібрання серед туманів.
* * *
Проте Дмитро довго не засиджувався в Головах. Шкінди, а за ними й інші, виговорювали на цісаря і на Дмитра, що могли. Оповідали, що після Дідової суботи самі пушкарі з парадом відпровадили Дмитра до хати, бо ані один старий побратим не залишився з ним. У тумані ніхто добре не придивився. Плітки та брехні, як уперті сороки, кружляли на головою Дмитра і скрекотали. Оленка непристойно кепкувала з цісаря, а Дмитрові просила переказати таке: так, як той молодий вовк, що побув у неволі чи в хаті під лавою, чи в притулі між безрогами, втрачає нюх і слух, втрачає лісову мудрість, уже вітер до нього не заговорить, уже полонина йому письма віщого не розкриє, уже старий ліс його не повчить – так і Дмитро, відколи став брататися з панами. Так казала Оленка.
Дмитрові змалів сільський світ. Він не хотів допускати відвертої суперечки, а впокоритися й усе це терпіти також не хотів. Наближалася зима, він уперше за багато років був у батьківській хаті. Роками тужив за цим. Але тепер було інакше, ніж роки тому, інакше, ніж очікував. Уже навіть не міг перейти через Білу Річку на Шкіндовукичеру, а з товаришів до нього навідувався лише Куділь. Батьківська хата була ясна й весела, оскільки молодий жидівський мандрівник вставив скляні шиби, але, коли Дмитро сидів у хаті без діла, смуток точив йому серце. Уже навіть Штефанко був не дуже радий з того всього, що чув від Дмитра.
– Як же ти то хочеш, синочку, яка ж то має бути цісарська свобода для всіх однакова, а без ґаздування? Будь-хто має бути рівний нам, і пустий зайда без роду? І постійно товариство, і віча, і війни, і багато галасу. А куди ж подінеться худоба та стара правда? Я цього не кажу, але хтось міг би подумати, що – борони Боже – ти засіваєш якусь нову моду!
– Ні, – сумно відповідав Дмитро, – дєдю, я хотів би, щоб було, як колись давно, як найдавніше, як сотні років тому. Але зайшло сонечко, не бачити нам більше вечірньої зорі…
Час від часу ходили з Куділем далеко на полювання, і було їм легше. Знову поверталися до хати. Йшли через голі буковинки без листя. Дмитро тихо заспівав:
Скільки ж буде, Василюку, твого товариства?
Як восени в буковинках зеленого листа.
Недовго сиділи в селі, кудись зникли. Чи на Льодову Бабу, чи на якусь зимарку, ніхто не знав.
* * *
Напередодні Михайла, коли сніг уже добре припорошив плаї, приїхали в гори коломийські комісари, оточені військом, драгунами та піхотою. Приїхали, щоб оголосити патент24. Заїхали до двору в Криворівні. Повиставляли варту біля ґражд, на вежах, при брамах і на ґанках. Весь час стояли на сторожі, цілі ночі не спали, сподіваючись нападу. Оголосили через гінців, аби в неділю зібралися люди звідусіль коло церкви, бо інакше… У неділю зігнали людей на подвір’я двору, казали їм стати коло фурдиґи, де тепер ростуть при дорозі старі верби, коло гарматок, що вишкірювалися там огидними мордами на хрещений люд. А тоді коломийський пан крайскомісар виліз на верх пивничної фурдиґи, аж йому очі вилізли з голови до неба. Тонким і тремтячим голосом зачитав цісарський патент. По-лютеранськи калічив людську мову. Коли зачитував патент, люди мало що розуміли, а коли почав тлумачити, не розуміли вже зовсім нічого.
Серед шляхти та гірських поляків досі збереглося досить багато легенд і перлів із тогочасних промовлянь крайскомісара й мандаторів. Можна було б написати книжку, доволі кумедну. За тими легендами, власне так промовляв коломийський крайскомісар:
– Люди кохані, цісарські піддані! Цурюкцурорднунг – вивертай, вивертай порядок! Ві будиті на дворі – я, я, на, зо гйофліх, брав – (якийсь вусатий писарчук підказував йому: будьте ґречні) – а ми, достойники будемо рюкзіхцфоль – заглядав до книжечки – тобто: зад-собі-повні (писарчук знову шепотів: ласкаві), – але достойник далі піднесено промовляв.
Що за розкіш, що за забава була дивитися на того посміховиська-комісара. Лиса голова була накрита білим хвостом з волосся, а очі так йому стрибали й бігали з людини на людину, наче вивірка з дерева на дерево. І ноги тряслися зиґзаґом, людям на втіху. Йому варто було платити за кожен крок, за кожне слово. Щонеділі влаштовувати б такі патенти, ніякий циганський ведмідь з ярмарку до нього не вмився. На потіху людям створений неборака, і баста!
Коли крайскомісар побачив усміхнені обличчя, набрався відваги, радістю наповнилося його серце, що так його мило вітають цісарські піддані. Промовляв дедалі сміливіше:
– Наша маєстата є ваша тата. І вас милує, ох! як милує. Як ви на дворі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.