Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Згадував також цісарського депутата Дмитра, вірного підданого. Гарно й душевно щебетав, лишень люди нічого з того не зрозуміли.

Підлітки відпровадили крайскомісара аж на Буковець, а діти його просили, аби сказав ще щось смішне. Крайскомісар був справді зворушений, що цісарські піддані такі лояльні.

Тим часом, коли все розсипалося, коли ніхто в горах ні за чим не стежив, туди поволі пробиралася ота політика.

Купців у гори не пускали. З гір нікого не випускали на доли і до міст. Весь бунтівний край і далі був відгороджений від світу, щоб звідси не виповзла якась бунтівна зараза, хоча про бунти тут уже забули. А тим часом у горах мали стежити за порядком не мандатори, а – о, диво – священики. Губернатор віддав попів під командування крайскомісарів, так що мусили їх слухатися, як рекрути капрала. Старі священики не були придатні і не навчені до політики. Зате молоді невпинно базікали про послух щодо закону, щодо урядів, щодо влади, щодо цісарської держави, наче вчені кози. Вже навіть молодих семінаристів муштрував сам губернатор, щоранку «візитирував» їм у семінарії черевики, штани та мундири. У школі їм так вбивали в голови ті балачки про владу, про державу, про «етатрезон», що, якби котрогось розбудити посеред ночі, то говорив би про те без пам’яті, як заведений. Так само в горах молоді отці зачитували з казальниці накази й патенти, аж церква стогнала. Не просто патенти, не просто зачитували, а як би на власний розум щось постійно пояснювали і говорили, говорили, говорили. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося з церквою, куди поділася Служба Божа, нічого радісного, нічого красного ані любого очам і вухам, як має бути у християнському домі Божому, сама крайскомісарська балаканина, балаканина. Іноді навіть відчувалося щось страшне у цьому попівському марнослів’ї. Бо в ті часи, наче зграя чорних гайворонів, із попівських горлянок вилітали слова того знаменитого патенту, про який потім довго розмірковували, яким не могли надивуватися гірські люди. Отак виразно сказав один, другий і третій молодий священик, кожен з них притомний чоловік, зовсім не п’яний, здоровий і молодий, аж ніяк не божевільний, і сказав не в невірній корчмі, а у християнській церкві: що «скасувалася» стара християнська правда, бо урядове право взагалі не визнає ні замирення за кров, ні християнського прощення. І не поможе ніщо – хоч би пробачив убивцю десять разів і це засвідчив. Мусить висіти – і баста. Бо так каже новий закон: на свою відповідальність не можна вбивати нікого, в жодному разі, ані розбійника, ані крадія корів, ані ґвалтівника, ані навіть зрадника й негідника без честі. Зате є указ, що мусиш віддати на шибеницю навіть рідного брата, якщо порушить цей закон. Для вбивання існує окрема карна інституція – пан кат. Йому одному нічого за це не є, ще й цісарська платня надходить. Отак повчали у християнських церквах молоді священики про новий закон.

Не лише повчали, за наказом крайскомісарів запровадили ще й ту – політику… Кожні десять хат повинні були мати настигача, який називався десятник. Десятник мав доносити отаманові, чи всі люди живуть спокійно, «чи не мають якихось злих намірів». Також мав повідомляти отамана, хто з ґаздів коли виходив із села, і щонайменше раз на тиждень мав перевіряти підлеглі йому хати. За десятниками та всією громадою наглядав отаман. За отаманами з кількох сіл і за всіма мав пильнувати сам священик. Перед хатою десятника завжди мала бути приготована чуга, а перед хатою отамана дві чуги, щоб можна було збирати і викликати ровти у випадках рейваху, збіговиськ та бунту.

Хоч усе це виглядало дивно й жахливо, людям воно здавалося смішним: могутні ноги, ноги велетів мусив би мати такий десятник, а тим більше отаман, аби кожного тижня контролювати належні до нього хати, ганяти пущами та горами. І тому ці урядники божі, призначені священиком, як могли, полегшували і скрашували своє врядування. Коли десятник на службі приходив до хати, то добре пилося, а коли отаман – то вже понад міру. Взагалі не треба було перевіряти хати, люди самі ставили на стіл усі трунки, які тільки мали – на честь урядника божого. Уже ніде більше не було збіговиськ, тільки там, куди завітав урядник божий, бо все живе зліталося здалека, коли чули, що ревізія. На ревізійній толоці так витанцьовували й обертали божого урядника, що хоч би який був старанний до ревізії – тобто, ласий до меду та горілки в наступній хаті, – мусив відкласти це на потім. А інші ґазди мали час гідно приготуватися до подальшої ревізії, до учти. А що була свобода, то й урядник божий потрапляв часом у бійку. Тільки якось не любив це розголошувати, навіть те, що часом дістав десь у штовханині, завбачливо приховував. Отож священики були раді, що божі уряди такі дієві, що така згода і безпека по селах, що люди не мають злих намірів, що вірні й віддані цісареві. З гордістю доповідали про це цісарським урядам.

Шкінди та їхні прихильники відверто й голосно говорили про те, яку то красну свободу запровадив Дмитро, що до іншого села нема як пройти без бійки. Сміялися, а їхні побратими вторували їм, що Дмитро разом із самим Господом Богом тапаном цісарем так мудро керують славною Верховиною. Бо ж сам так на храмі красномовно заповідав: що пан цісар має відтепер нами керувати, має нами опікуватися, як сам Господь Бог – тобто через попів.

Цісарські урядовці мали своїх шпигунів. Усі вісті з гір доходили до їхніх вух.

* * *

Прийшла коляда. Як хвилі водопілля зрушують і несуть до вільної течії сплавні колоди, які десь загрузли, потрапивши між каміння і вкрившись намулом, так та стара правда принесла людей знову до Дмитра. Настав його час.

Коло церкви у Красноїллі з’явилися люди, про яких упродовж року ніхто не мав звістки – де вони і чи живі. Зустрічалися такі знайомі, що не бачилися цілий рік. Деякі підлітки й діти вперше прийшли з пущі до церкви. З хат, із зимарок, із-за засніжених лісів, де, здавалося, ховаються під снігом тільки ведмежі лігва та барлоги, з-за хмар, що сповили на місяці верхові оселі, з колядою на вустах виринали засніжені люди. Бредучи крізь сніги, продираючись крізь замети,