Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

шкільне життя добігало кінця. А потім, коли надворі потеплішало, вони з батьком започаткували новий ритуал: прокидалися о шостій ранку кожного буднього дня, виходили з дому о шостій тридцять, щоби годину-півтори пограти на порожніх громадських кортах; його п’ятдесятиоднорічний батько і досі вигравав у нього в кожному сеті з рахунком 6-2 і 6-3, але ці заняття повертали Фергюсона до належної форми, і після тривалого періоду без спорту після того, як вони розлучилися з Емі, теніс задовольняв давню й досі потужну потребу, і Фергюсон радів, коли батько у нього вигравав, тішився, бачачи, як безболісно «старий» демонтував свій магазин, розпродавши залишок телевізорів, радіо та кондиціонерів зі знижкою в третину, половину та дві третини ціни; боротьба скінчилася, батько більше ні про що не хвилювався, всі його колишні амбіції розтанули мов роса на сонці. Його матір також займалася згортанням власного бізнесу, тому вони домовилися, що кожен з них завершить свої справи до тридцятого травня й вийде на нову роботу в середині червня, і було в них тої весни щось запаморочливе, як паморочиться в голові в маленьких непосидючих дітей, коли їх хапають за литки й перевертають догори ногами, як паморочилося в голові у Фергюсона й Емі, коли вони в далекому й майже забутому дитинстві вистрибували разом голяка на ліжку, до того ж йому дуже поталанило, коли після того, як матір подала заяву на звільнення з «Монклер Таймс», Імхоф не став виганяти його задля помсти, тому Фергюсон і далі продовжував двічі на тиждень писати репортажі про бейсбольні ігри серед юнацьких команд Монклера. А тим часом Бобі Джордж разом з командою рухався до перемоги в першості штату і, поза всяким сумнівом, до підписання контракту з професійним клубом провідної ліги, і Фергюсон був вражений тим, як Бобі ставився до свого нового зіркового статусу, завдяки якому він став знаменитістю номер один у школі, і хоча наука й досі давалася йому з трудом, і він з готовністю реготав над пласкими жартами про сільських дівчат та комівояжерів, довкола нього вже утворилася нова аура величі, котра почала потроху просочуватися в Бобі, змінюючи його ставлення до самого себе, і тепер, коли Маргарет О’Мара нарешті заговорила до нього, Бобі рідко можна було побачити без посмішки на обличчі, тої самої щирої й милої посмішки, яку Фергюсон запам’ятав іще з тих часів, коли їм обом було по чотири-п’ять років.

Одним з найкращих моментів тої чудової весни було очікування літа й планування з Емі їхньої подорожі до Франції, одномісячної мандрівки з середини липня до середини серпня, одномісячної тому, що більше вони не могли нашкребти, зібравши докупи гроші, зароблені на тогорічних літніх роботах, гонорари Фергюсона за статті в «Монклер Таймс», які він зекономив на пальному для свого авто та гамбургерах для свого шлунку, чималеньку суму, подаровану батьками на честь закінчення школи (п’ятсот доларів), менший внесок від діда Емі з батькового боку, та додаткові маленькі пожертви від батьків з обох боків. З вирахуванням вартості квитків на чартерний рейс, всього цього мало б вистачити на спартанське проживання протягом чотирьох з половиною тижнів, тому замість увіпхнути загальноєвропейське турне в цей обмежений відрізок часу, вони вирішили зупинитися на якійсь конкретній країні і зануритися в неї якомога глибше. Франція була неминучим варіантом, бо вони обидва вивчали французьку і хотіли навчитися вільній розмовній мові, а іще тому, що Франція була центром всього неамериканського: найкращі поети, найкращі прозаїки, найкращі кінорежисери, найкращі філософи, найкращі музеї та найкраща кухня, тож з одними лише рюкзаками за плечима Фергюсон та Емі полишили територію Америки в Аеропорту Кеннеді о восьмій вечора п’ятнадцятого липня, через день після щорічного святкування Дня Бастилії у Франції. То була їхня перша подорож за кордон. Для Фергюсона то була також його перша подорож літаком, тобто, він уперше в житті відірвався від землі.

Здебільшого – Париж, Париж двадцять два з тридцяти одного дня, які вони провели у Франції, плюс одна екскурсія поїздом на північ (Нормандія й Бретань, відвідини місця висадки союзників Омаха-Біч, абатства Мон-Сен-Мішель та замку родини Шатобріан в Сен-Мало) та одна мандрівка на південь (Марсель, Арль, Авіньйон та Нім). Обіцянка розмовляти один з одним лише французькою, уникати американських туристів, зав’язувати розмови з місцевими мешканцями задля розмовної практики, читати лише французькі книжки та газети, дивитися лише французькі фільми і надсилати додому поштівки, написані винятково французькою. Паризький готель, в якому вони жили, був таким непоказним та недоладним, що навіть назви не мав. Вивіска над парадними дверима гласила просто «Hotel», а примітивна кімнатка на вуличці Клемен в шостому окрузі Парижа виходила прямо на Марше Сен-Жермен. Невеликий, але достатньо просторий готельний номер «Вісімнадцять» не мав ані телефону, ані телевізора, ані радіо – одну лише раковину з холодною водою, але без туалету, і коштував десять франків на добу, що дорівнювало двом доларам, тобто по долару на брата. І неважливо, що туалет розташовувався в кінці коридору і часто бував зайнятим саме тоді, коли виникала потреба ним скористатися, неважливо, що душ являв собою тісний металевий бокс, вмонтований в стіну на горішньому сходовому майданчику і також часто бував зайнятим саме тоді, коли виникала потреба ним скористатися, найголовнішим було те, що номер був чистим і світлим, а ліжко – достатньо великим, щоби в ньому могли комфортно виспатися двоє людей. А іще важливішим було те, що власнику готелю, вусаню на ім’я Антуан, було абсолютно фіолетово, що Фергюсон з Емі спали в одному ліжку, навіть попри те, що вони явно не були одружені і були настільки молодими, що годилися йому в діти.

Це було першою обставиною, котра привернула їх до Франції (ота благословенна байдужість до приватного життя чужих людей), але невдовзі виявилися й інші, наприклад, той важкозрозумілий факт, що в Парижі все пахло приємніше, аніж в Нью-Йорку, і це стосувалося не лише булочних, ресторанів та кафе, а й навіть нутрощів підземки, де дезінфікуючі розчини, якими мили долівку, були ароматизовані чимось схожим на парфуми, тоді як в Нью-Йоркському метро смерділо, причому іноді так, що важко було дихати, а також безперервно мінливе небо, де постійно купчилися, а потім розбігалися навсібіч хмари, створюючи при цьому якесь мерехтливе мутантне світло, і м’яке, і сповнене несподіванок, причім північна широта, яка зберігала в літньому небі жевріння після заходу сонця значно довше, аніж вдома, подовжувала сутінки до десятої тридцять чи аж до за п’ятнадцять одинадцятої ночі і давала змогу з насолодою гуляти вулицями, блукаючи ними і при цьому не