Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

гублячись – як на вулицях району Вілидж в Нью-Йорку, але в Парижі таким районом стало ціле місто без чіткої схеми і з нечисленними прямими кутами, місто, де звивисті бруковані вулиці кружляли й перетікали одна в одну; а іще, звісно, були страви, la cuisine française[13], страви, які вони похапливо наминали увечері в ресторані після сніданку з кави та бутерброду з маслом (tartine beurré і café crème) та обіду з домашніми бутербродами із шинкою (jambon de Paris), або домашніми бутербродами з сиром (gruyère, camembert, emmental). Вечеряли вони в хороших, але недорогих ресторанах, зазначених в довіднику «Європа за п’ять доларів щоденно», а також в таких закладах, як Le Restaurant des Beaux Arts і Wadja на Монпарнасі, а також в La Crémerie Polidor (де, начебто, полюбляв харчуватися Джеймс Джойс). Фергюсон та Емі натоптувалися харчами та стравами, яких вони ніколи не бачили в Нью-Йорку чи деінде – poireaux vinaigrette, rillettes, escargots, céleri rémoulade, coq au vin, pot au feu, quenelles, bavette, cassoulet, fraises au crème chantilly[14], а також принадною цукровою бомбою під загадковою назвою «ромова баба». Тиждень потому, як вони з’явилися в Парижі, Фергюсон з Емі перетворилися на запеклих франкофілів, причому Емі, з трудом долаючи романи Флобера та Стендаля, несподівано оголосила про своє бажання професійно зайнятися поглибленим вивченням французької, а Фергюсон, вперше прочитавши Аполлінера, Елюара, Десноса та інших довоєнних французьких поетів, сидячі в номері або в кафе, зробив свої перші несміливі спроби перекладу французької поезії.

Зайве казати – бували моменти, коли вони сварилися і псували один одному нерви, бо були нерозлучно один з одним майже кожну секунду з отих тридцяти з гаком днів та ночей, тим більше, що Емі мала схильність до епізодичних нападів матюкливого роздратування, а Фергюсон – схильність впадати в стан похмурої інтроспекції або непояснимого мовчання, але жодне з їхніх непорозумінь не тривало більше години-двох, і більшість з них, якщо не всі, траплялися тоді, коли вони були в дорозі, під стресом мандрів та безсонних ночей в потязі. Зайве казати також, що протягом всієї поїздки Америка безперервно була у них на думці, навіть якщо вони ненадовго покинули її, і Фергюсон з Емі подовгу розмовляли про дві оптимістичні події, які трапилися за час їхньої відсутності, – тридцятого липня Джонсон підписав Закон про державну медичну допомогу літнім людям, а шостого серпня – Закон про виборчі права, – а також про подію тривожну, котра сталася одинадцятого серпня, за п’ять днів до їхнього вильоту додому: в Лос-Анджелесі, в районі під назвою Вотс, вибухнули расові заворушення чорношкірого населення. Після чого Емі сказала: «Не буду вчити французьку. Мій перший імпульс був вірним з самого початку: історія й політологія». На що Фергюсон підняв угору уявний келих і виголосив: «Не питай, що може зробити для тебе твоя країна. Краще спитай Емі Шнайдерман, чи не хоче вона нею керувати».

За день до того, як вони мали повернутися до Нью-Йорка, Фергюсон та Емі зробили два прикрих відкриття: 1) Вони накупили стільки книжок, що не могли взяти їх всі з собою у літак; 2) грошей у них лишилося небезпечно мало – і не дивно, бо купівля книжок не була закладена в проект їхнього бюджету. Вони обидва схудли під час місячного перебування за кордоном (Фергюсон на сім фунтів, Емі – на п’ять), але цього слід було очікувати, бо вони збиралися виживати лише на одну повну страву щоденно, але, незважаючи на таку економію, все одно витратили додаткові гроші на книжки, які вони купляли здебільшого в книгарні Librairie Gallimard, що напроти церкви Сен-Жермен-л’Осеруа, а також в крамниці видавця з лівими поглядами Франсуа Масперо, що напроти церкви Сен-Северин, а на додаток до двадцяти одної збірки поезій, придбаних Фергюсоном, та одинадцяти товстелезних романів, котрі купила Емі, вони не змогли втриматися від спокуси придбати декілька політологічних книг Франца Фанона (Les Damnés de la terre), Поля Нізана (Aden Arabie), а також Жана-Поля Сартра (Situations I, II, III), які довели загальну кількість куплених книг до тридцяти семи. Тому кілька годин їхнього останнього дня в Парижі їм довелося пакувати ті книги в картон, тягнути до пошти й посилати їх звідти на Емину квартиру в Нью-Йорку на 111-й вулиці (туди були вислані геть усі книги, навіть ті, що належали Фергюсону, бо його батьки взяли на початку червня завдаток за їхній будинок, і тому було неясно, жили вони досі в Монклері, чи вже встигли на той момент кудись перебратися), а висока вартість поштових марок змусила Фергюсона й Емі надіслати ці посилки тихохідним океанським судном (тому прибуття книг очікувалося десь близько Різдва) – готівки у них лишилося вкрай мало, всього-на-всього чотирнадцять доларів, з яких вісім мали піти на оплату ранкової автобусної поїздки з аеропорту. З огляду на фінансову скруту від планів влаштувати того дня грандіозну прощальну вечерю в Restaurant des Beaux Arts довелося відмовитися, і вони змушені були задовольнитися худосочними гамбургерами в забігайлівці Wimpy на бульварі Сен-Мішель. На щастя, така ситуація видалася їм кумедною, бо невдале планування такого грандіозного масштабу іще раз довело, що вони дійсно були Найбільшими Диваками у Світі.

Отак худорляві й замурзані вісімнадцятилітні молоді люди повернулися зі своїх галльських пригод. Знесилено доплентавшись до терміналу аеропорту з рюкзаками за спинами та кучмами волосся на головах, вони пройшли паспортний та митний контроль – і відразу ж потрапили в обійми батьків, котрі зустрічали їх з ентузіазмом та емоційністю, з якими, зазвичай, зустрічають героїв війни та дослідників незвіданих континентів. Емі та Фергюсон, заздалегідь домовившись зустрітися через пару днів, поцілувалися на прощання і вирушили додому кожен зі своїми батьками – митися, стригтися й приймати гостей: бабусь, дідусів, і тіток з дядьками.

Йдучи до авто, Фергюсон швидко дізнався, що домівка його тепер не в будинку в Монклері, а в квартирі у районі Ньюарка під назвою Віквахік. Схоже, ані батько, ані матір не засмутилися з такого пониження статусу – соціального, економічного, громадського та всіх інших статусів, якими в Америці визначається успіх чи фіаско в житті, і це звільнило його від обов’язку самому засмучуватися від їхнього імені, бо істина полягала в тім, що йому, якщо чесно, було абсолютно байдуже.

Його матір сміялася. Ми не лише повернулися до Ньюарку, сказала вона, ми ще й опинилися в тій же самій будівлі, де жили невдовзі після весілля: багатоквартирний комплекс Ван-Вельсор, 25. Не в тій самій квартирі, але на тому ж самому поверсі, на третьому, якраз напроти помешкання, де ти провів перші три роки свого