Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

XX

День, коли Ростов приїхав до Тільзіта, був дуже й дуже неслушний для клопотання за Денисова. Самому йому не можна було йти до чергового генерала, бо він був у фраку і без дозволу начальства приїхав до Тільзіта, а Борис, коли навіть і хотів, не міг зробити цього на другий день після приїзду Ростова. Цього дня, 27 червня, було підписано перші умови миру. Імператори помінялись орденами: Олександр одержав Почесного легіону, а Наполеон — Андрія 1-го ступеня, і цього дня був призначений обід Преображенському батальйонові, який давав йому батальйон французької гвардії. Государі мали бути присутніми на цьому банкеті.

Ростову було так ніяково і неприємно з Борисом, що, коли після вечері Борис заглянув до нього, він удав, що спить, і другого дня рано-вранці, уникаючи зустрічі з ним, пішов від нього. У фраку і в круглому капелюсі Микола блукав по місту, розглядаючи французів та їх мундири, розглядаючи вулиці та будинки, де жили російський і французький імператори. Він бачив на майдані, як розставляли столи і готувалися до обіду, на вулицях бачив перекинуті драпіровки з прапорами російських і французьких кольорів і величезні вензелі А. і N. У вікнах будинків були теж прапори і вензелі.

«Борис не хоче допомогти мені, та й я не хочу звертатись до нього. Цю справу вирішено, — думав Микола, — між нами все кінчено, але я не поїду звідси, не зробивши всього, що можу, для Денисова і, головне, не передавши листа государеві. Государеві?! Він тут!» — думав Ростов, мимоволі підходячи знову до будинку, що його займав Олександр.

Біля будинку цього стояли верхові коні і з'їжджався почет, очевидно, готуючись до виїзду государя.

«Кожної хвилини я можу побачити його, — думав Ростов. — Якби тільки я міг просто передати йому листа і сказати все… невже мене б заарештували за фрак? Не може бути! Він зрозумів би, на чиєму боці справедливість. Він усе розуміє, все знав. Хто ж може бути справедливіший і великодушніший за нього? Ну, та якби мене й заарештували за те, що я тут, яке в цьому лихо? — думав він, дивлячись на офіцера, що входив у будинок, де жив государ. — Адже он входять. Е! все дурниці! Піду і сам віддам листа государеві: тим гірше буде для Друбецького, який довів мене до цього». І раптом з рішучістю, яко! він сам не сподівався від себе, Ростов, поглядівши листа в кишені, пішов просто до будинку, де жив государ.

«Ні, тепер уже не пропущу нагоди, як після Аустерліца, — думав він, сподіваючись кожної секунди зустріти государя і почуваючи прилив крові до серця від цієї думки. — Упаду в ноги і проситиму його… Він підведе, вислухає і ще й подякує мені». «Я щасливий, коли можу зробити добро, але виправити несправедливість є найбільше щастя», — уявляв Ростов слова, які скаже йому государ. І він пішов повз тих, що з цікавістю дивилися на нього, на ганок будинку, де жив государ.

З ганку широкі сходи вели просто нагору; праворуч видно було зачинені двері. Внизу під сходами були двері до нижнього поверху.

— Кого вам? — спитав хтось.

— Подати листа, просьбу його величності, — сказав Микола тремтячим голосом.

— Просьба — до чергового, будь ласка, сюди (йому показали на двері внизу). Тільки не приймуть.

Почувши цей байдужий голос, Ростов злякався того, що він робив; думка зустріти з хвилини на хвилину государя така спокуслива і тому така страшна була для нього, що він ладен був утікати, та камер-фур'єр, зустрівши його, відчинив йому двері в дежурну, і Ростов увійшов.

Невисокий огрядний чоловік років тридцяти, у білих штанах, у ботфортах і в самій, видно, щойно надітій, батистовій сорочці, стояв у цій кімнаті; камердинер застібав йому ззаду гаптовані шовком прекрасні нові підтяжки, і їх чомусь помітив Ростов. Чоловік цей розмовляв з кимсь, що був у другій кімнаті.

— Bien faite et la beauté du diable[458], — казав цей чоловік а, побачивши Ростова, перестав говорити й насупився.

— Чого вам треба? Просьба?..

— Qu'est ce que c'est? [459] — спитав хтось з другої кімнати.

— Encore un pétitionnaire[460], — відповів чоловік у підтяжках.

— Скажіть йому, що потім. Зараз вийде, треба їхати.

— Потім, потім, завтра. Пізно…

Ростов повернувся і хотів вийти, але чоловік у підтяжках зупинив його.

— Від кого? Ви хто?

— Від майора Денисова, — відповів Ростов.

— Ви хто? офіцер?

— Поручик, граф Ростов.

— Яка сміливість! По команді подайте. А самі ідіть, ідіть… — І він став одягати мундир, що його подав камердинер.

Ростов вийшов знову в сіни і побачив, що на ганку було вже багато офіцерів та генералів у повній парадній формі, повз яких йому треба було пройти.

Проклинаючи свою сміливість, завмираючи від думки, що з хвилини на хвилину він може зустріти государя і при ньому бути осоромленим і висланим під арешт, цілком розуміючи всю непристойність свого вчинку і каючись у ньому, Ростов, опустивши очі, пробирався геть з дому, оточеного натовпом блискучого почту, коли чийсь знайомий голос покликав його і чиясь рука зупинила його.

— Ви, батечку, що тут робите у фраку? — спитав його басовитий голос.

Це був кавалерійський генерал, який в цю кампанію заслужив особливу ласку государя, колишній начальник дивізії, що в ній служив Ростов.

Ростов злякано почав виправдуватись, але, побачивши добродушно-жартівливе обличчя генерала, відійшовши вбік, схвильованим голосом розповів йому всю справу і попросив заступитися за відомого генералові Денисова. Генерал, вислухавши Ростова, серйозно похитав головою.

— Жаль, жаль бравого хлопця! Давай листа.

Тільки-но Ростов встиг передати листа й розповісти всю справу Денисова, як зі сходів застукотіли швидкі кроки з острогами, і генерал, відійшовши від нього, поступився до ганку. Пани з государевого почту збігли сходами і пішли до коней. Берейтор Ене, той самий, що був в Аустерліці, підвів государевого коня, і зі сходів почувся легкий скрип кроків, які відразу впізнав Ростов. Забувши про небезпеку бути впізнаним, Ростов поступився з декількома цікавими жителями до самого ганку і знову, по двох роках, побачив ті самі риси, які він обожував, те саме обличчя, той самий погляд, ту саму ходу, те саме поєднання величності і лагідності… І почуття захвату та любові до государя з колишньою силою воскресло у душі Ростова. Государ у преображенському мундирі, в білих лосинах і в високих ботфортах, з зіркою, якої не знав Ростов (це була Légion d'honneur)[461], вийшов на ганок, тримаючи капелюха під рукою і надіваючи