Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Не знайшовши її в «Чотирьох ґнотах», я не здивувався. Денна не звикла сидіти та плювати у стелю просто через те, що я був заклопотаний. Але ми вже майже місяць досліджували місто разом, і в мене було кілька гарних здогадів щодо того, де її можна знайти.

П’ять хвилин по тому я її помітив. Вона йшла велелюдною вулицею, явно з якоюсь метою, крокувала так, ніби їй було треба до якогось важливого місця.

Я попрямував до неї, а тоді завагався. Куди вона може йти так цілеспрямовано, сама і в таку пізню годину?

На зустріч із покровителем.

Хотів би сказати, що дуже мучився, перш ніж вирішив піти за нею, та насправді я не мучився. Надто вже велика була спокуса нарешті дізнатися, хто такий її покровитель.

Тож я підняв каптур плаща і привидом запетляв у юрбі позаду Денни. Це напрочуд легко, якщо трохи попрактикуватися. Раніше я грався так у Тарбієні — перевіряв, як далеко можу зайти за кимось, лишаючись невидимим. Мені допомагало й те, що Денна не була дурна й залишалася в гарних районах міста, де вулиці були людні, а в тьмяному освітленні мій плащ видавався невиразно чорним.

Я йшов за нею пів години. Ми минали вуличних продавців, які торгували з візків каштанами й масними пирогами з м’ясом. Вартові зливалися з натовпом, а вулиці яскраво освітлювали розрізнені ліхтарі на стовпах і біля дверей шинків. То там, то тут грав якийсь обідраний музикант, поставивши перед собою капелюх, а одного разу ми проминули трупу артистів, що влаштували виставу на маленькій брукованій площі.

Відтак Денна розвернулася й покинула гарні вулиці. Невдовзі вогнів і гуляк напідпитку стало менше. Музиканти поступилися місцем жебракам, які гукали до перехожих або хапалися за їхній одяг. Із вікон корчем і шинків неподалік досі лилося світло, та вулиці перестали бути жвавими. Люди — жінки в корсетах, чоловіки із суворими очима — ходили по двоє чи по троє.

Ці вулиці не були небезпечні у строгому розумінні слова. Чи радше були такими ж небезпечними, як бите скло. Бите скло не старається вам нашкодити. Його навіть можна помацати, якщо бути обережним. А деякі вулиці небезпечні, як собаки з піною коло рота: там вас не вбереже ніяка обачність.

Уже трохи занервувавшись, я побачив, як Денна раптом ­зупинилася на початку затіненого провулка. Вона на мить витягнула шию, наче щось наслухаючи. А тоді, вдивившись у темряву, чкурнула у провулок.

І там вона мала зустрітися з покровителем? Чи вона так зрізала шлях до іншої вулиці? А може, просто виконувала вказівки свого покровителя-параноїка, щоб за нею ніхто не пішов?

Я почав лаятися собі під носа. Якщо я піду за нею у про­вулок і вона мене побачить, стане очевидно, що я йшов за нею назирці. Та якщо я за нею не піду, то загублю її. І хоча ця частина міста не була по-справжньому небезпечна, ­мені не хотілося допускати, щоб Денна ходила сама в таку ­пізню годину.

Тож я оглянув навколишні будівлі й помітив одну з напіврозваленим кам’яним фасадом. Хутко роззирнувшись довкола, я прудко, наче білка, видерся будівлею спереду — ще одна корисна навичка з моєї змарнованої юності.

Коли я опинився на даху, стало легко перебігти дахами кількох інших будівель, а тоді прослизнути в тінь від димаря й позирнути донизу, у провулок. Угорі висів місячний серпик, і я очікував побачити, як Денна швидко йде своєю короткою стежкою чи проводить тихе, секретне побачення зі своїм невловимим покровителем.

Але я не побачив нічого подібного. У тьмяному світлі ламп із вікна нагорі було видно жінку, що розвалилася нерухомо на землі. Моє серце кілька секунд важко билося, а тоді до мене дійшло, що це не Денна. Денна була вдягнена в сорочку та штани. Біла сукня цієї жінки була пом’ята, а її голі ноги здавалися блідими на тлі темного каменю вулиці.

Я блискавично оглянув усе довкола і врешті побачив Денну. На неї не падало світло з вікна. Вона стояла поряд із широкоплечим чоловіком, на лисій голові якого виблискувало місячне сяйво. Вона що, його обіймає? Це її покровитель?

Урешті мій погляд достатньо адаптувався, щоб я побачив, як воно насправді: вони стояли дуже близько, та все ж вона його не обіймала. Вона міцно тримала його однією рукою за шию, і я побачив, як там на металі виблискує далекою зорею біле сяйво місяця.

Жінка на землі заворушилася, і Денна гукнула до неї. Жінка невпевнено зіп’ялася на ноги, трохи заточившись через те, що наступила на власну сукню, а тоді поволі проминула їх, поплентавшись під стіною до входу в провулок.

Коли жінка опинилася позаду Денни, вона сказала дещо інше. Я був надто далеко, щоб розчути хоч якесь слово, та голос у неї був такий різкий і сердитий, що в мене поставало дибки волосся на руках.

Денна відійшла від чоловіка, а він позадкував, однією рукою потягнувшись до горла збоку. Він заходився жахливо її лаяти, плюючись і неначе намагаючись щось ухопити вільною рукою. Голос у нього був гучніший, аніж у неї, проте такий шепелявий, що я мало що зрозумів із його слів, хоча все-таки кілька разів зауважив слово «шльондра».

Однак він, попри всі свої слова, не підходив до неї навіть на відстань витягнутої руки. Денна просто стояла навпроти нього, міцно впершись ногами в землю. Вона тримала перед собою ніж, нахиливши його під кутом. Поза в неї була майже невимушена. Майже.

Полаявшись десь із хвилину, чоловік підступив до неї вперед, на пів сором’язливого кроку, а тоді потрусив кулаком. Денна сказала щось і швидко, різко піднесла ніж до паху ­чоловіка. Провулок наповнила тиша, і плечі в того чоловіка трохи посунулися. Денна повторила той жест, і чоловік почав лаятися тихіше, розвернувся й пішов провулком, досі притискаючи долоню до шиї збоку.

Денна провела його поглядом, а тоді розслабилася та обережно просунула ніж у кишеню. Повернулася й пішла до початку провулка.

Я дременув до фасаду будівлі. На вулиці внизу побачив, як Денна та інша жінка стояли під ліхтарем. Тепер, коли освітлення стало кращим, я бачив, що жінка значно молодша, ніж я думав, — власне, просто тендітне дівча, чиї плечі здригалися від ридань. Денна потирала їй спинку, описуючи рукою невеличкі кола, і дівчина потихеньку заспокоїлася. За мить вони пішли вулицею.

Я кинувся назад до провулка, де вже помітив стару залізну ринву, якою відносно неважко було злізти назад на вулицю. Але повернення на бруківку все одно обійшлося мені у дві довгі хвилини та більшу частину шкіри на кісточках пальців.

Лише завдяки зусиллю волі я зумів не вибігти з провулка, щоб наздогнати Денну й дівчину. Зовсім не хотілося, щоб Денна дізналася, що я йшов за нею назирці.

На щастя, вони пересувалися не надто швидко, і я з легкістю їх розгледів. Денна повела дівчину назад, до кращої частини міста, а тоді завела її до пристойного на вигляд шинку з намальованим на вивісці півнем.

Я хвилинку постояв надворі, вивчаючи внутрішній простір шинку крізь одне з вікон. Тоді краще насунув каптур на голову, невимушено обійшов задню частину шинку