Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Людей у залі майже не було, і служниця підійшла до мене невдовзі після того, як я сів. Подивилася на розкішну тканину мого плаща й усміхнулася.

— Що вам принести?

Я оглянув виставлене за шинквасом відшліфоване скло. Асортимент просто вражав. Я жестом підкликав служницю ближче й тихо заговорив, гортанно та хрипкувато, неначе видужував після крупу з кашлем.

— Будь ласка, порцію вашого найкращого віскі, — сказав я. — А також келих гарного фелоранського червоного.

Вона кивнула й пішла.

Я ж нашорошив вуха, гарно настроєні на підслуховування, й зосередився на сусідньому столику.

— …твій акцент, — долинув Деннин голос. — Звідки ти?

Запала тиша, а тоді дівчина неголосно заговорила. Позаяк вона сиділа обличчям не до мене, я не чув її слів.

— Це в західному фарелі, так? — запитала Денна. — Ти далеко від дому.

Дівчина щось пробурмотіла. Відтак запала довга тиша: я не чув нічого. Було незрозуміло, чи закінчила вона говорити, а чи говорила надто тихо для мене. Я переборов у собі сильне бажання нахилитися вперед і поглянути на їхній столик.

А тоді повернулося бурмотіння, дуже тихе.

— Знаю, він казав, що кохає тебе, — лагідним голосом промовила Денна. — Вони всі так кажуть.

Служниця поставила переді мною високий винний келих і вручила мені чарку.

— Два біти.

Тейлу милосердний. Із такими цінами не дивно, що в закладі майже нікого не знайшлося.

Я вихилив віскі одним ковтком і ледве втримався від того, щоб кашлянути, коли воно обпекло горло. Витягнув із гаманця цілий срібний раунд, поклав важку монету на столик і поставив на неї порожню чарку.

Знову підкликав служницю жестом поближче до себе й тихенько сказав:

— Маю для вас пропозицію. Просто зараз я понад усе хочу посидіти тут тихенько, випити своє вино й подумати свої думки.

Постукав по перевернутій чарці, під якою була монета.

— Якщо мені дозволять зайнятися цим без завад, усе це, крім вартості моїх напоїв, ваше, — тут служниця трохи округлила очі та знову швидко поглянула вниз, на монету. — Та якщо хтось почне мені дошкуляти, навіть із корисною метою, навіть просто спитає, чи не хочу я чогось випити, я просто розплачýся й піду, — я підвів погляд на неї. — Допоможете мені сьогодні трохи побути на самоті?

Вона завзято кивнула.

— Дякую, — сказав я.

Служниця помчала геть, негайно пішла до іншої жінки, що стояла за шинквасом, і кілька разів показала рукою на мене. Я трохи розслабився, більш-менш упевнившись у тому, що вони не привертатимуть до мене уваги.

Я попивав своє вино та слухав.

— …займається твій батько? — запитала Денна.

Я впізнав тональність її голосу. Таким самим низьким, лагідним тоном мій батько звертався до норовливих тварин. Цей тон призначений для того, щоб заспокоювати й розслабляти.

Дівчина забурмотіла, а Денна відповіла:

— Чудова робота. Тоді що ти робиш тут?

Знову бурмотіння.

— Розпустив руки, так? — буденним тоном мовила Денна. — Що ж, такі вони, найстарші сини.

Дівчина знову заговорила — цього разу не без вогню в голосі, хоча я так і не розчув жодного слова.

Я трохи протер поверхню свого келиха краєчком плаща, а тоді злегка нахилив його вниз і від себе. Червоне вино було дуже темне, майже чорне. Завдяки цьому один бік келиха міг правити за дзеркало. Дзеркало не найкраще, проте я зміг побачити крихітні силуети довкола столика за рогом.

Я почув, як Денна зітхнула, урвавши тихе бурмотіння голосу дівчини.

— Дай-но вгадаю, — з досадою в голосі промовила Денна. — Ти вкрала срібло чи щось таке, а тоді втекла до міста.

Маленьке віддзеркалення дівчини не ворухнулося.

— Але все вийшло не так, як ти розраховувала, правильно? — сказала Денна вже лагідніше.

Я побачив, як у дівчини затрусилися плечі, і почув кілька тихих схлипів, від яких краялося серце. Відвів погляд від келиха та знову поставив його на столик.

— Ось, — об інший столик дзенькнув келих. — Випий оце, — сказала Денна. — Трішки допоможе. Не сильно. Але трішки.

Схлипи припинилися. Дівчина здивовано кашлянула, трохи похлинувшись.

— Дурненька бідолашка, — тихо заговорила Денна. — Зустрі­тися з тобою гірше, ніж поглянути у дзеркало.

Дівчина вперше заговорила досить голосно, щоб я її почув.

— Я думала, якщо вже він однаково мене візьме, ще й задарма, можна вже піти туди, де я зможу обирати сама й мати за це гроші…

Її голос поступово затих так, що я перестав розбирати слова — чув тільки, як він злегка підвищується й понижується.

— «Десятигрошовий король»? — вражено перебила Денна. Ще ніколи не чув від неї такого ядучого тону. — Кіст і крайле. Ненавиджу цю кляту п’єсу. Модеґанське казкове сміття. На світі так не буває.

— Але ж… — заговорила дівчина.

Денна урвала її.

— Нема ніякого юного принца, який ходить у лахмітті й чекає, коли тебе можна буде врятувати. А якби й був, де ти була б? Ти була б усе одно що собака, яку він знайшов у канаві. Ти була б його власністю. Хто врятував би тебе від нього, коли він узяв би тебе додому?

Запала тиша. Дівчина знову кашлянула, але лише трохи.

— То що з тобою робити? — запитала Денна.

Дівчина шморгнула носом і щось сказала.

— Якби ти могла подбати про себе, ми тут не сиділи б, — відповіла Денна.

Бурмотіння.

— А це варіант, — сказала Денна. — Вони братимуть собі половину твого заробітку, та це краще, ніж не отримати нічого, крім перерізаного горла. Гадаю, ти й сама сьогодні вже здогадалася.

Тканина зашурхотіла об тканину. Я нахилив келих, щоб подивитись, але не побачив нічого, крім якогось незрозумілого поруху Денни.

— Погляньмо, що тут у нас… — мовила вона. А тоді пролунав характерний стукіт монет об стіл.

Дівчина благоговійно, але нерозбірливо заговорила.

— Ні, — відказала Денна. — Це не так і багато, коли це — всі гроші, які ти маєш. Ти вже повинна знати, як дорого самостійно жити в місті.

Бурмотіння, наприкінці голос підвищився. Запитання.

Я почув, як Денна вдихнула, а тоді поволі видихнула.

— Тому що мені якось допомогла одна людина, коли я цього потребувала, — сказала вона. — І якщо ти не отримаєш допомоги, то загинеш уже за виток. Повір тій, хто сама вже наробила дурниць.

Стало чути, як сунуться по столу монети.

— Гаразд, — мовила Денна. — Перший варіант. Ми записуємо тебе в учениці. Ти вже надто доросла для цього, і це коштуватиме грошей, але це реально. Нічого шикарного. Ткацтво. Шевство. Вимагатимуть із тебе багато, зате ти матимеш свою кімнату й харчування, а ще навчилася б ремесла.

Запитливе бурмотіння.

— Із твоїм акцентом? — хитрувато запитала Денна. — А ти можеш завити волосся шляхетній пані? Нафарбувати їй обличчя? Залатати сукню? Плести мереживо? — пауза. — Ні, ти не підготовлена до роботи служницею, і я не знаю, кого підкупати.

Стало чутно, як хтось збирає монети докупи.

— Варіант другий, — продовжила Денна. — Ми