Читати книгу - "Лабіринт духів"

– А ви куди підете?

Фермін підморгнув йому.

– Війни не виграються без піхоти…

34

Гроза вже пронеслася над містом, коли Фермін, вийшовши з лікарні, рушив пляжем у напрямку до Соморростро. Вітер дув зі сходу і здіймав хвилі, що розбивалися об берег за кілька метрів від халупок, що простяглися вздовж муру цвинтаря Пуебло-Нуево скільки сягало око. Навіть мерці мали кращу домівку, ніж це зборисько безіменних людських душ, які сяк-так перебувалися на березі моря, подумав Фермін.

У першому ж провулку між рядами бараків його зустрів гурт підозріливих поглядів. Обідрані діти, жінки з обличчями, потемнілими від злигоднів, і передчасно постарілі чоловіки дивилися, як він іде повз них. Невдовзі назустріч Фермінові вийшло четверо молодиків з непривітними виразами на обличчях. Молодики оточили його й перепинили шлях.

– Ти що, загубився, ґаджо?

– Я шукаю Армандо, – відказав Фермін, не виявляючи жодних ознак нетерплячості чи страху.

Обличчя одного з молодиків було покарбоване шрамом, що йшов через лоб і щоку. Хлопець підступив до Ферміна, погрозливо посміхаючись, і виклично глянув йому в очі. Фермін не відвів погляду.

– Армандо, – повторив він. – Я його друг.

Юнак оцінювально поглянув на свого супротивника, якого без довгих клопотів міг прибити одним ударом, і врешті усміхнувся.

– Ти часом не з того світу? – запитав він.

– Збирався туди, але останньої хвилі передумав, – відказав Фермін.

– На пляжі, – мотнув головою хлопець.

Фермін кивнув на знак подяки, і молодики розступилися перед ним. Він рушив вуличкою далі, місцеві жителі більше не звертали на нього уваги. Метрів за сто провулок повернув до моря, і Фермін почув сміх і дитячі голоси, що долинали звідти. Він попрямував туди й невдовзі побачив, що привело дітей на пляж.

Штормом до берега прибило старий вантажний баркас, який сів там на мілину. Судно трималося лівим галсом, його кіль і гребний гвинт визирали з піни. Хвилями змило більшу частину вантажу, який тепер плавав у морі. Зграйка мартинів кружляла над рештками кораблетрощі, екіпаж баркаса намагався врятувати те, що ще можна було врятувати, а дітлашня тішилася з аварії. Удалині, під небом, затягнутим хмарами, що волочили разом із собою відзвуки грому й спалахи блискавиць, здіймався безкрайній ліс фабричних димарів.

– Ферміне! – озвав його зовсім поруч низький і спокійний голос.

Він обернувся й побачив Армандо, циганського барона, який володарював у цьому забутому всіма королівстві. Армандо був одягнутий у чорний костюм бездоганного крою, а в руці тримав пару своїх лакованих черевиків. Він закасав холоші штанів, щоб пройти по мокрому піску й подивитися, як діти бавляться у прибої.

– Нещастя одних стає благом для інших, – виголосив Армандо. – Що привело тебе, друже мій, у ці краї, нещастя чи благо?

– Розпач.

– Розпач ніколи не буває добрим порадником.

– Натомість дуже переконливим.

Армандо кивнув, усміхнувшись. Він закурив і простягнув пачку з цигарками Фермінові, який відмовився.

– Мені розповідали, що бачили, як ти виходив із лікарні Дель-Мар, – мовив Армандо.

– У тебе очі повсюди.

– Підозрюю, що тобі потрібні не очі, а руки. Що я можу зробити для тебе?

– Урятувати життя.

– Твоє?

– Моїм я вже завдячую тобі. Сюди мене привела потреба врятувати життя, яке мені не вдалося вберегти багато років тому. Доля вручила мені його, а я її підвів.

– Доля знає нас краще, ніж ми самі, Ферміне. Не думаю, що ти когось підвів. Але здогадуюся, що треба поспішати. Розкажи мені подробиці.

– Ця справа може бути складною. І небезпечною.

– Якби вона була легкою і безпечною, а ти прийшов би просити моєї допомоги, то образив би мене. Як її звати?

– Алісія.

– Твоє кохання?

– Мій борг.

Ендайя присів навпочіпки біля трупа й відкинув ковдру, якою його було накрито.

– Це він? – запитав.

Не отримавши відповіді, обернувся. Лінарес, що стояв за його спиною, дивився на Варґасове тіло з таким виразом на обличчі, ніби щойно дістав ляпаса.

– То він чи не він? – наполіг Ендайя.

Лінарес кивнув і на мить заплющив очі. Ендайя знову накрив обличчя мертвому поліціянту й підвівся. Повагом обійшов кімнату, не надто уважно оглядаючи одяг та інші розкидані предмети. Окрім Лінареса, у кімнаті були ще двоє його людей, які мовчки спокійно чекали наказів.

– Мені повідомили, що, перш ніж повернутися сюди, Варґас був у морзі разом із вами, – мовив Ендайя. – Можна довідатися, з якої причини?

– Минулої ночі капітан Варґас знайшов труп і подзвонив мені, щоб повідомити про це.

– Він розповів, за яких обставин знайшов цей труп?

– Сказав, що в ході розслідування, яке він провадив. Подробиці цього розслідування він не обговорював зі мною.

– А ви не запитували?

– Я гадав, що Варґас повідомить мене про деталі справи, коли це буде необхідно.

– Ви так йому довіряли? – допитувався Ендайя.

– Як самому собі, – відповів Лінарес.

– Цікаве порівняння. Звісно, вірний товариш у Головному управлінні – це не абищо. А скажіть-но, чи вам удалося встановити особу вбитого?

Лінарес на мить завагався.

– Варґас підозрював, що йдеться про чоловіка на ім’я Рікардо Ломана. Ви мали би його знати. Здається, він ваш колега.

– Не мій. Але так, я знаю це ім’я. Ви повідомили про труп відповідні органи?

– Ні.

– Чому?

– Я чекав на висновок судмедексперта.

– Але збиралися це зробити?

– Звісно.

– Звісно. Скажіть-но, чи ви повідомляли комусь у комісаріаті про Варґасові підозри щодо особи Ломани?

– Нікому.

– Нікому? – перепитав Ендайя. – Жодному підлеглому?

– Жодному.

– Хтось іще, окрім судмедексперта, його помічників, судді та поліціянтів, які вас супроводжували, знає про труп?

– Більше ніхто. На що ви натякаєте?

Ендайя підморгнув йому.

– Ні на що. Я вам вірю. А знаєте, куди Варґас вирушив, коли вийшов із моргу?

Лінарес похитав головою.

– До Цивільного реєстру, – сказав Ендайя.

Лінарес нахмурив чоло.

– Ви цього не знали?

– Ні, – відказав Лінарес. – Звідки я мав знати?

– Варґас вам нічого про це не казав?

– Нічого.

– Ви впевнені? Може, Варґас дзвонив вам із реєстру, щоб розпитатися про щось?

Лінарес витримав його погляд. Ендайя всміхнувся, насолоджуючись грою.

– Ні, не дзвонив.

– Вам про щось каже прізвище Ровіра?

– Доволі поширене.

– У вас у комісаріаті також?

– Здається, є один чоловік із таким прізвищем. Він працює в архіві й ось-ось має вийти на пенсію.

– Ніхто останнім часом не запитував вас про нього?

Лінарес знову заперечно похитав головою.

– Можна дізнатися, про що ми зараз із вами розмовляємо?

– Про злочин, друже Лінарес. Про злочин, скоєний проти одного з нас, одного з найкращих. Хто міг би вчинити таке?

– Професіонал, поза всяким сумнівом.

– Ви певні? Мені це видається роботою дрібного злодюжки.

– Злодюжки?

Ендайя переконано кивнув.