Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

Обзавестися приреченими немовлятками. Жити й вмирати

в темряві. Так хоч те невідоме назавжди залишиться там, де

воно зараз.

Голден ухопився рукою за аварійне крісло, щоб його не

віднесло. Серце торохтіло під кілометр за хвилину, долоні

збліднули й змокріли. Голдена нудило, він раптом замислився, чи встигне знайти вакуумний стільчак. А в спогадах умирали

зорі.

— Гадаєш, нам варто саме так і вчинити? — запитав він. —

Сидіти нишком і забратися звідси?

— Ні, я хочу, щоб ви їх відкрили. Тут я вже дізнався все, що міг.

Особливо під час блокування. Я хочу розібратися, що відбулося.

А значить, треба рушати в широкий світ на місце злочину.

— Ти машина, яка займається розслідуванням.

— Так, — погодився Міллер. — Враховуючи джерело, еге ж?

Можливо, тобі варто поговорити з кимсь трохи живішим від

мене. Вам же втрачати більше.

Голден замислився на хвилину, а потім розсміявся:

— Навіть не знаю, чи має це значення. Не я тут задаю тон.

— Правда, — мовив Міллер. — Не бери на свій рахунок, але

в тебе паршивий смак на друзів.

Розділ тридцять перший. Мельба

Коли почав обертатися тор, вона сиділа в своїй тюремній

камері. Колись у минулому житті ці тюремні камери

служили ветеринарними палатами для якихось великих тварин.

Можливо, коней. Або корів. Десяток відсіків, по шість із кожної

сторони, з начищеними до блиску стінами та ґратами.

Справжніми решітками, ніби в старих відео. За винятком

малесеньких дверцят, куди можна класти сіно. Все мало

антисептично білий колір. Усе замикалося. Одяг у неї забрали, а замість нього видали блідо-рожевий комбінезон. Забрали

планшетник. За ним вона не сумувала. Плавала посеред

кімнати, не торкаючись стін пальцями рук і ніг. Десь із десятої

спроби їй вдалося все легшими й легшими поштовхами

підібрати належний опір повітря, щоби зависнути там, де її ніщо

не торкалося й вона ні до чого не могла дотягнутись. Де можна

було зависнути й лишитись у цій повітряній пастці.

Чоловік у сусідній камері постійно бився об її стіни. А ще —

сміявся, кричав, хоча переважно тужив. Вона на нього не

зважала. І це виявилося легко. Повітря навколо обвівало її

леготом, як і будь-де на кораблі. Одного разу їй розказали

історію про корабель, на якому система циркуляції повітря

зламалася посеред нічної зміни, і весь екіпаж загинув

у бульбашці вихлопних газів, які зібралися навколо них, втопившись у власному рециркульованому повітрі. Історії вона

не повірила, люди мали би прокинутися. Вони би почали

задихатися, хапати ротом повітря, битися в конвульсіях — тож

повставали би зі своїх койок і вижили би. Так би зробили всі, кому хочеться жити. А от бажаючі померти, з іншого боку, просто би зависали.

Сирени прозвучали на всьому кораблі, їхнє бекання луною

прокотилося всіма палубами, набираючи гучності, немовби

звуки велетенської сурми. Перший сигнал — попередження.

Потім другий. І ще один. І ще один. Аж раптом без найменшого

знаку від неї, завалюючись униз, почали від’їжджати ґрати, а задня стіна торкнулася її плеча, немовби потребувала її уваги, але соромилася спитати прямо. Дюйм за дюймом на неї лягала

шкіра. Майже пів хвилини її торкалася стіна, чия енергія

боролася з інерцією дівчини, немовби дві долоні, міцно

притулені одна до одної в молитві. Прискорення тора було

невидимим. Вона відчувала, як обертання тягне її вперед.

А через те що вперед, то, значить, і вниз. Дюйм за дюймом її тіло

рухалося вздовж стіни назустріч підлозі палуби. В тіла тепер

відчувалася вага, під якою заворушилися суглоби в колінах

і напружився хребет. Їй пригадалося, як вона колись читала, що

жінка, вертаючись із тривалого перебування в невагомості, могла підростати мало не на п’ять сантиметрів тільки через те, що сила тяжіння не виштовхувала