Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Він займав переднє, єдино чинне крісло в носовій частині, а Боббі сиділа скулившись біля того місця видертої підлоги, де раніше стояло ще одне крісло. Двері до задньої каюти були відчинені, й там плавав чи то ширяв прем’єр-міністр Марса, в самій поплямованій потом майці. Він створював примарно-казкову атмосферу. А де ж Наомі притулилася? Ширяла собі попід стелею. Алекс наладнав настінні екрани на показ зоряного пейзажу, але надто бліде було те зображення, як порівняти з оригіналом. Тож вона й не обманю­валась.

«Чецемока» оберталася внизу, під ними: чорна цята супроти панівного білого сонця. Іноді вона ловила корабель поглядом у нижніх краях екранів, де вони впиралися у підлогу. А Алекс зробив ще й акцентований показ двох сподіваних прибуттів: оонівського флоту і, в блакитному кольорі, — «Росинанта».

— Отже, — заговорив Алекс. — Наша старпомко! А де ж ти... Ага, ондечки ти є. Трохи наче несподівана зустріч, еге ж?

— Та й я вже не сподівалася побачити тебе, Алексе, — відповіла Наомі.

Її кров у жилах давала якесь химерне відчуття. Забарне — й водночас яскраве. І тяжко було зфокусувати зір. Але набряк із пальців-­зап’ястків наче зійшов. Ті години праці поміж двох корпусів чи не загнали всю зайву рідину туди, де їй і годилося бути. Щось таке. Але всеньке тіло боліло, й вона все ще відкривала в ньому глибокі та досі не розчинені верстви морської хвороби. Двадцять другий опік, що вона дістала внаслідок свого стрибка з «Пелли», був набухлий і чутливий на дотик, але не пішов пухирями. Хай залікується, а тоді й злущиться. Коли вона потрапила всередину «Смугача» й корабля загерметизували, то випила цілий літр води, але й досі ще не справляла малої потреби. Спричинений зневодненням головний біль потроху став відступати. Боббі запропонувала їй болезаспокійливі засоби, але щось у Наомі повстало проти ідеї впливати ще якось на своє тіло, доки вона не побуває у медвідсіку.

Коли прийшла до тями, то зрозуміла, що її свідомість була пригасла. Боббі й прем’єр-міністр розбалакалися про ресторани доб­рої локшини в головних кварталах Нового Лондона. Повітря було сперте, задушливе й тхнуло людськими тілами. І вона пітніла у тому своєму дешевенькому скафандрику. Ось блакитна цята «Росинанта» розрослася й стала галом: рідний корабель обернувся приводом до «Смугача», гальмуючи, аби пристосуватися до їхнього курсу.

В куточку її ока майнула й зникла якась чорнота.

— Алексе... — почала вона, але закашлялась, та так надовго, що Боббі мусила струснути її. Коли ж легені трохи очистились, вона заговорила знову: — Алексе! Можеш ти витратити парочку отих твоїх торпед?

— Залежно від того, моя старпомко, на що ти хотіла б їх використати.

— Знищ отой бомбо-корабель! — сказала Наомі.

— Добре, — погодився Алекс. — Ми вже застерегли всіх надовкола, як із нього зробили бомбо-пастку. Тож ніхто й не...

— Не тому. Просто приспів йому час зникнути.

«Тому що я намагалася подарувати його моєму синові замість дитинства. Тому що я купила його за свої кошти, а він обернувся пасткою для мене й для людей, яких я люблю. Тому що все, пов’язане з тим кораблем, було помилкою».

— Ах! Його начебто зареєстровано на Едварда Мало-ризика Схильного-до-Анулювання! Вони не будуть проти того, щоб ми збили їхнього птаха на сонце?

— Та ніхто й не писне, — запевнила Наомі.

Тут прем’єр-міністр підніс свого вказівця догори.

— А мені здається, що...

— Торпеди запущено! — оголосив Алекс, а тоді усміхнувся, мов перепрошуючи. — Ви — керівник мого уряду, Нате, але ж вона — старша помічниця мого капітана.

— Нате? — повторила Наомі. — То ви що, вже запанібрата удвох?

— Не ревнуй, — попрохав її Алекс і відкрив ще одну панель. На їхніх очах корабель «Чецемока» зникав супроти сонця. Оце вже він зробився крихітною темною цяткою, що крутилася під ними, мов яка муха. А тоді й зовсім пропав.

«Вибач, Філіпе!» — подумала вона.

І повернула голову до «Росинанта», що наближався, усе більшаючи на екрані.

Розділ сорок восьмий. Голден

Якби автодок міг звести брови догори й поклацати, в плані медвисновку, язиком по зубах: Ц-ц-ц! — то він би так і вчинив. Натомість на виході вискочив цілий список жовтогарячих засторог, і то такий довжелезний, що перші стрічки поскручувалися в рурочки, перш ніж Голден устиг би вчитати їх. Наомі аж охнула, коли заштрик уп’явся в її вену й узвичаєний коктейль від мед­експертної системи линув у її організм. А Голден сидів поруч, тримаючи Наомі за вільну руку.

Переведення її зі «Смугача» на «Росинант» відбулося досить легко. Коли обидва кораблі узгодили свої курси до близької паралелі, Алекс точно пришвартував катерця до шлюзу «Росинанта», й уся четвірка спокійно перейшла на більший борт. Голден чекав їх на тому боці шлюзу, все ще не зовсім вірячи своїм очам, що його екіпаж — майже весь — справді повернувся. Був там і Фред Джонсон, напнувши вітально-політичну машкару. Й дивно було спостерігати, як помітно Фред міняє свої ролі: й ледь схилена голова, й вираз обличчя (тонка, але ж яка глибока зміна!) — аж видавалося, що навіть форма його черепа перемінилася. Укмітивши таке, Голден задумався: а скільки ж тої всячини, що цей старий підносив йому, було викроєно саме під актуальний момент? Схоже було, що навряд чи коли й дізнається.

Коли ж відчинилися внутрішні двері шлюзу, то забув він і про Фреда, й про прем’єр-міністра Марса, й про знищення Землі — та й чи не про все на світі, що не було Наомі. Її шкіра була мов попелом посипана, а місцями розпухла від радіаційних опіків. Почервонілі й затуманені очі свідчили про глибоке виснаження. Переходячи до приміщення, ступала дуже обережно, аби ніде ні за що не зачепитись і не вдаритись, бо все тіло боліло. Але й цієї миті вона здавалася йому такою красунею, якої він досі не бачив. А почувався він так, наче разом із нею й він повернувся додому. Уздрівши його, вона усміхнулась, і він відповів усмішкою. Десь тут чи десь там, за пів метра чи за півтора кілометра, Фред Джонсон і Натан Сміт вітались не вітались, а чинили якесь своє дипломатичне дійство. Але те ніц не важило.

— Привіт! — мовив він.

— Привіт. Ти добре дбав про наш дім, поки мене не було тут?

— Та мав трохи клопоту з підрядником, але начебто все підправили.

А тоді Боббі згребла його плече