Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

як людина зомліє та й помре. Поки працюють фільтри, видаляючи вуглекислий газ, це буде тихомирний спосіб відійти. Без давучих відчуттів, без паніки. Просто миттєва дезорієнтація, а тоді, тишком-нишком, і відійшла. Оце ж вона, після стількох років, знов викинулася зі шлюзу, тільки вже з іншого. Вона все ще пам’ятала той перший, на Церері. Він був зроб­лений у підлозі, звісно, але вона й досі могла оживити оте відчуття тиску на пальці, коли вона звеліла йому відкритися, усе ще вірячи, що то означає її власну смерть. Але навіть тоді вона не хотіла помирати. Хотіла просто покінчити з отим. Звільнитися від усього того. Аби скінчилися біль і вина. І те відчуття, що попалася в пастку. Могла б стерпіти все інше, пов’язане з цим, але тільки не те відчуття спійманості.

А ця смерть зовсім не була на ту схожа. Це вона мов кинулася під кулю, аби та не вразила її друзів. Її родину. Ту родину, яку вона сама вибрала. Ту, що склалася з людей, що важили своїми життями заради неї. Хотіла б вона, щоб Сін зміг зустрітися з Джимом. Аби збагнув, як далеко вона відійшла від тієї дівчини, яку він знав колись, у ті давні дні, на Церері. Наскільки вона більше вже не є тією Кісточкою, якою колись була.

Вона не була релігійною, але багато-багато хто з її знайомих вірив у Бога. «Можливий вибух. Мало повітря. На три хвилини». Цікаво, чи подумали б вони, що вона чинить щось гріховне? Тим, що кинулася у вбивчу порожнечу, сподіваючись, що її побачить Алекс, що зрозуміє і врятується.

І її врятує. Було б чудово, коли б він придумав якийсь спосіб урятувати її й повернути назад. Чи коли б Джим спустився з зірок і забрав її до себе. Вона захихотіла. Одному Богу відомо, що він би все зробив для неї, аби тільки міг. Щоразу втелющиться в яку-небудь геройську роль, її Джим. Тепер він знатиме, що вона переживала всі ті рази, коли він, бува, зціпить щелепи й кинеться в майже певну смерть, бо ж покликало його праве діло. Жаль тільки, що її не буде поруч, аби вказати йому на це. Бо сам він навряд чи спроможеться скласти два й два. Чи таки спроможеться? Літа змінили його, а назад уже ж не змінять.

«Небезпека! Не наближайтесь. Можливий вибух!» Знов погубила цифри відліку. Дві хвилини? Одна? Уже й не знала. Піймала себе на тому, що мугикає мелодію, яку була почула в дитинстві. А слів тієї пісні навіть не знала. То могли бути слова якоїсь невідомої їй мови. Та байдуже. Вона була рада товариству тієї пісеньки. Вдячна їй. Ба більше: вона була вдячна долі, що відійде без блювоти. «Гаразд, чудово. Якщо таке мені випало, то й добре, що таке. Хай не життя без жалю, зате нічого такого, з чим би я не зжилася. Нічого такого, без чого я б не померла».

«І все ж таки, — мовила вона Всесвітові, — якщо це не проблема, я б не заперечувала проти того, щоб іще трішки пожити».

Тут щось зарухалося ліворуч від неї, вигулькнувши десь іззаду. Таке величезне, та металеве, та блискуче, аж сліпуче від сонячних зайчиків. Наче торпеда? Десь мовби від сонця. Але з її приводу не жбухає полум’я! Аж моторошно. Просто неймовірно. А мо’, то...

Удар припав на середину її спини. Боляче як! І чиясь рука обхопила її плечі, а нога — стан, зовсім знерухомивши Наомі. Рефлективно вона скорчилась, намагаючись уникнути нападу, але стиск, хоч би чий то був, тримав її міцно. Таки не вирватись! Відчула, як вільна рука тієї людини порпається в її костюмі. Щось тверде-металеве притислося до її стегна — місця, де зазвичай тримають балони з повітрям.

І зразу ж залускотіло у вухах — так швидко змінився тиск у її скафандрі. Носом відчула чистий, ледь різкуватий дух. Отже, їй дали повітря. Вона мало не засміялась. Отже, її тримали рятувальницькі обійми. Та незнайома людина зробила ще щось незрозуміле, а тоді, прив’язавши її ніби поясом за стан, відпустила. Коли вони закрутилися разом, лицем до лиця, та незнайома особа схопила шолом Наомі і притислася своїм до нього.

— Боббі? — нарешті впізнала Наомі.

— Привіт! — вигукнула, осміхаючись, марсіянка, колишня кос­мо­піхотинка. Дяка звукопровідності, голос пройшов зі скафандра в скафандр, ставши, однак, немовби страшенно далеким. — І де б ми ще й здибалися, як не серед ваку-уму!

— А я дуже рада побачитися з тобою! — прокричала їй Наомі. — Й це ще слабко сказано. Той корабель! Він запрограмований на збій магнітної камери, якщо інший корабель підійде надто близько.

Боббі осміхнулась і кивнула головою. Наомі побачила, як губи тієї жінки зарухались, передаючи інформацію комусь іншому. Алексові! Поспостерігала, як Боббі вислуховує щось, чого Наомі не могла чути. Коли Наомі бачила її востаннє, була Боббі начебто молодша, ніж нині. Але, все одно, яка гарна! Тут Боббі сказала ще щось у свій мікрофон, а тоді знов стулила їхні лицеві пластини докупи.

— Зараз я почну здійснювати наш розворот! — прокричала Боббі. — Нам треба обернутись п’ятами до сонця. Щоб менша площа нагрівання. А то просто шкварить! Добре?

А Наомі аж бриніла, переповнена запитаннями, що не потребували відповіді.

— Окей! — відповіла вона.

— Чи потрібна тобі медична допомога?

— Либонь, що так. Тяжкий був у мене деньок.

— От жартівниця! — крикнула Боббі таким голосом, що свідчив, як їй зовсім не до жартів. — А негайна медична допомога потрібна?

— Та ніби ні.

— Гаразд. Обійми мене за плечі обіруч і зчепи пальці.

Боббі відсунулась на кілька сантиметрів і показала, як це зробити. Наомі дала поясанський знак: «Зрозуміла! Прийнято». А за кілька секунд Боббі увімкнула двигуни своєї механізованої броні, й вага Наомі повернулася до неї. Її піднесло вгору, й вона полинула до зір. Яскравий, мов сонце, викид «Чецемоки» минув їх, майже затуливши собою весь корпус корабля. Потім опав у напрямі сонця й поволі, протягом нескінченно довгих хвилин, щез десь унизу.

***

І як було вписатися їм в інтер’єр пінаса? Спроєктовано ж його для однієї, ну двох осіб, а тут аж четверо, а одна ще й в броні. Тут було парко й задушливо, й рециклери почали видавати сигнали тривоги та робити збої. Аби зменшити генерування тепла, Алекс вимкнув реактор і ввімкнув акумулятори.

— Ну, я міг би й прискоритися назустріч, — сказав Алекс, — от тільки кому саме? До нас летять з обох напрямків. Та й амортизаційних колисок у нас вдвічі