Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

неї. Боббі прикипіла поглядом до настінного екрана. Там була панель, відкрита для огляду горішньою камерою. «Чецемока» все так само крутилася, в божевільнім своїм спіні, але щось відокремилося від неї й поплинуло крізь чисту порожнечу, а зорі позад тієї прояви блискотіли, мов зіниця якого неозорого ока. Ока бурі. Боббі й Алекс одночасно натисли на зум, тож система видала спантеличене дзуміння, фокус дико заметався, але мало-помалу картинка усталилась. Показалася постать у скафандрі. Жодних вогників на ньому, а сама постать була обернута до них спиною, і сонце так блищало на тому сірому матеріалі, що розгледіти якісь деталі було неможливо.

— А вона жива? — спитав Алекс.

— Вона рухається.

— Як давно вона з корабля?

— Недавно, — відповіла Боббі. — Якісь секунди.

А постать в скафандрі підняла руки й схрестила їх над головою. Поясанський сигнал небезпеки! Алекс відчув, як закалатало його серце.

— Алексе! — гукнув Голден із чотирисекундної давнини. — Що там діється?

— Хтось вийшов із корабля. Дай мені це обмізкувати, і я хутко доповім, — сказав Алекс і вимкнув зв’язок. А постать на Боббіному екрані вже показувала інший, часовий знак. «П’ять хвилин».

— То що в нас? — запитав Алекс.

— Вона повторює низку знаків, — пояснила Боббі. — В ось якій послідовності: «Небезпека! Не наближайтесь. Може бути вибух». А тоді ще: «Мало повітря» — і «на п’ять...» — от гадство! «...на чотири хвилини».

— Чи ж це вона? — спитав Алекс, хоч і знав: на це запитання поки що немає відповіді. Навіть якби та постать обернулася до них обличчям, навряд чи Алекс зумів би, за такого сліпучого сяйва та ще крізь оргскло передньої частини шолома, розпізнати Наомі. То просто була така постать у скафандрі, в котрої закінчувалось повітря, й котра ще застерігала, раз по раз, про небезпеку пастки.

Втім, Алекс подумав: хоч би хто то був, а рухалася та постать, як Наомі рухається. А ще для обох їх була вона тільки «вона». І звідки ж їм було це знати? Але обоє вони були майже певні: то вона. Приміщення «Смугача» раптом захворіло на клаустрофобію. От ніби сама поява Наомі отам, де вона була, вимагала й там більше для неї місця. Більше простору, щоб дотягнутися до неї. Алекс налаш­тував систему корабля на ту діамантово-сліпучу фігуру і почав вираховувати.

— І куди ж вона приб’ється? — запитала Боббі.

— Схоже: знову подрейфує впоперек шляху корабля, — відповів Алекс. — Якщо він не вдарить її, то, можливо, потрапить вона під той вогненний його викид.

— Чи побачимо, як вона задихнеться? — припустила Боббі.

— Я можу ввести туди наш корабель, — сказав Алекс.

— І, вповільнивши її рух, зробити з неї хрумочку?

— Ну... так.

— Всім надягти шоломи! — скомандувала Боббі — так голосно, щоб і в задній каюті почули. — Я йду у відкритий космос!

— А чи має та броня досить потужності, аби зробити по п’ятдесят кеме туди й назад? — запитав Алекс, водночас герметизуючи скафандр, у якому сидів.

— Ні, — відказала Боббі, хапаючи шолом однією рукою, а запасний балон з повітрям — другою. — Але вона має дуже добрі магнітні черевики та рукавиці.

Алекс перевірив ще раз герметизацію й наготувався відкрити «Смугача» просто в пустку.

— Не втямлю, чим це тобі прислужиться.

Уже й каюта прем’єр-міністра показала, що загерметизована. На моніторі та постать — Наомі — якраз застерігала жестами: «Небезпека! Не наближайтесь! Можливий вибух!» Боббі скрикнула, зробила, здригнувшись, глибокий вдих. Тепер її голос звучав через радіо скафандра.

— Чорти б його побрали! Давненько не вжарювала я того вашого джину! І міцне ж яке лайно!

— Боббі, у нас закінчується час. Як магнітні черевики донесуть тебе до Наомі?

Боббі осміхнулася крізь шоломове забороло.

— А ти можеш рухати отими торпедами?

Розділ сорок сьомий. Наомі

Вийти зі шлюзу оцей останній раз — то було щось найумиротвореніше, що тільки могла Наомі придумати й зробити. Щойно вона випорснула з зовнішніх дверей, сонце й зорі припинили свій до нуду прикрий крутіж. Вона полинула своїм тангенсом геть від життєвого колообігу, отож віднині її стежка — то пряма лінія. Ну, не тангенсом, як по правді. А секансом. І то будучи приреченою ще разок перетнутися з цим кораблем, але те, либонь, уже не за її життя буде.

На мить потішилася своїм дрейфом. Сонце так і вперлося їй у спину, й світло полилося повз неї, а вона відкинула свою тінь на зірки, на цілі галактики. Відчуття крутняви трохи ослабло, й вона подумала, де ж це там Алекс, посеред усіх тих зір. Пригадала: треба почати відлік. Одна тисяча й... ох, а скільки ж тих секунд вона вже пробула у відкритому космосі? Сім? Вісім? Ну, можна припустити і найгірше. Одна тисяча тридцять. Чом ні? Піднесла руки догори й схрестила їх над головою. «Небезпека!» Потім: «Не наближайтесь!» Далі: «Можливий вибух!» А відчуття було таке, ніби вона остерігає зірки. Молочний Шлях. «Не линьте сюди! Лишайтеся осторонь. Тут є люди, а їм довіряти не можна!»

Із кожним рухом вона потягувалася: хай уся напруга щезне! Мала бути злякана, але не була такою. Це ж вона вирушила навстріч своїй смерті, а таке засмоктує. Хотілося б пожити чимдовше. Побачити знову Джима. Та й Алекса. Й Еймоса. Залюбки розповіла б вона Джимові усе-все, про що так довго воліла не говорити йому. Тисяча шістдесят. Пора змінити знаки. Лишилося чотири хвилини. Чотири хвилини й ціле життя.

Десь там, далеко-далеко, Філіп тримався біля свого батька, як і багато літ доти. Від самого пуп’янка. І Сін, бідолашний Сін, досі вже такий мертвий, як і вона зараз стане мертвою, бо уздрів її в шлюзі й вирішив, що як зупинить її, то тим і врятує. Гадав, що життя, яке вона прожила з Марком, було того варте. Задумалась, а що було б, якби вона лишилась. Невже «Чецемока» полетіла б геть — без неї? Чи усунув би Джим ту бомбу? Мусила виснувати, що усунув би. Не з тих він чоловіків, що здатні надійно загнуздати свою цікавість. Ось зорі затремтіли, затуманились. Вона заплакала. «Небезпека! Не наближайтесь! Можливий вибух!»

Якби цей скафандр був живлений, то вже верещав би, остерігаючи її. А вона була майже рада, що це не так. Голова й досі ще не паморочиться, навіть. Вона бачила,