Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

Рен зіщулилась. Вона згадала, як колись Зак сказав, що бере її в інші світи, бо відчуває, наче вона принесе йому перемогу.

— Але вони теж могли б убити нас. Знищити безліч душ. Зруйнувати Академію. І задля чого? Задля дрібної образи?

— Бачиш, вони остерігаються того ж, чого й Мойри. Що ви, темні і світлі, переступите через свою споконвічну ненависть, зіткнення енергій приведе світи в шаленство і втопить їх у Хаосі.

— Сефірот сказав, що в нас є шанс. Та, власне, нас не вбили тільки через заступництво тіньових.

— Бо світлі і тіньові споконвіку протистояли одні одним. Бо надто схожі і водночас надто різні. Знаєш, як це дратує: бачити своє віддзеркалення й усвідомлювати, що воно від тебе ліпше?

— Поняття не маю.

— Просто уяви. Та це протистояння — воно необхідне, Рендалл. Бо в ньому зароджуються живлющі іскри, які спонукають і тих, і інших до дії. І все рухається, і колесо обертається… Якби ж усі знали, що в тобі спить Ніка, тоді вони б розуміли, що їхні задуми здійсняться. Аматерасу знала б, що зможе зростити Нитки й зустріти Зевса. Амон знав би, що знайде дочку Хаосу і зможе розпочати місію, котру він доручив Діонісові… А так не має бути. Бо горіння ваших душ сповнює вогнем усі світи. І щоб ці душі палали, потрібні…

— Давай угадаю. Страждання. Поразки. Смерті?

— І щастя теж. І щастя, неодмінно. Але що більше різних емоцій, то краще…

— Навіщо? Навіщо це знущання? Навіщо їм, богам, ці людські життя, сповнені болю?

— Бо так було в усі часи. Вони, найперші, прагнули діткнутися людського життя і відчути його смак. Вони повинні приходити, Рендалл, повинні страждати, повинні всотувати біль і проживати його. Інакше їм не вдасться вижити — інакше жоден зі світів не виживе. Інакше вони будуть надто далекі від того, щоб відчувати неймовірне і минуче, збайдужіють і не забажають творити й виходити за рамки.

— І тому ти жорстоко і знущально кидаєш їх у рамки людського життя, а потім видираєш із них?

— Не варто переоцінювати мою роль. Так, я втручаюся. Так, я знаю більше, ніж хотів би. Та уяви, яка це шалена спокуса: втрутитись і… і зробити вас ляльками. Зробити все добре. Позбавити вас кроків за межами визначеності.

— Сансара якось сказала мені: для Стовпів усе визначено. Для них не існує збігів чи несподіванок. Тому їм так нудно.

— Що ж, одну несподіванку я зараз бачу перед собою. І скажу тобі так, Рендалл: дослухатися до слів Сансари — це не найрозумніше. Та повернімося до Ніки — нам допомогла Савітрі. Вона об’єдналася з душею перемоги. І ось…

— Коли? Коли вона об’єдналася?

— Перед твоїм вступом. Аварія сталася, щоб списати на неї твою амнезію і дати двом душам час зростися. Ніхто про це не знав — навіть найвищі, великі й милостиві.

— Тобто до вступу в Академію, до аварії я була геть іншою людиною?

— Якоюсь мірою це була

— Чудово. Чудово. Далі? — Рен укотре відчула, що втрачає землю під ногами. Але, врешті, землі там не було, а вона і так померла, то що вже.

— Савітрі дала тобі силу вирощувати мрії. А Ніку доволі вдало приховали, щоб її сила не дала про себе знати зарано.

— А те, що я вчилась у коледжі мрієростів, — це вигадка?

— Так. Твої спогади трохи підретушували.

— А ця сережка, моя відзнака?

— О, то моя робота. Красива, правда?

Рен промовчала.

— А тепер Савітрі виростила ту шалену мрію і віддала за неї своє життя — як вона й хотіла, — Історик усміхнувся.

Рен розгнівала його усмішка.

— І що тепер? Хто

— Рен… Рен, спокійно.

— Як я можу «спокійно», якщо виявляється, що

Дівчина крутила в руках сережку, і гіркота розливалася всередині. Адже вона так пишалася, що отримала відзнаку як найкраща студентка коледжу… де ніколи не була.

— Існуєш, — запевнив Історик. — Ти існуєш. Тут і зараз. Ми самі вирішуємо, хто ми. Самі обираємо, ким нам бути. Згадай зникальників — кожен, хто пішов, і кожен, хто залишився, зробив складний вибір.

— А в мене що, є вибір?

— Так. Можеш обрати смерть і повернутися в Колиску. Точніше, душа Ніки може.

— Але тоді Рендалл зникне, так? Тоді у наступному переродженні це знову буде

— На жаль, богині Рендалл у нашій історії ще не було, — Історик опустив погляд, наче почувався винним за це. — Або ж ти обереш життя і йтимеш уперед так, як вважаєш за потрібне.

— Я обираю другий варіант, безумовно. Але — хочу відправити Ніку в Колиску, — твердо відказала Рен.

Історик спохмурнів:

— Ти не можеш так вчинити, юна богине. Це ж твоя божественна сутність. Якщо позбудешся її, то втратиш усе, що мала.

— І помру?

— Ні. Не одразу принаймні. Якщо відверто, навіть я не певен, що станеться.

— Тоді відправте Ніку в Колиску — і подивимось. Але залиште мені достатньо її сил для того, щоб я могла вижити. У мене ще є плани в цьому світі і в багатьох інших, тож божественні сили знадобляться. Я знаю, ви можете здійснити це, — Рен клацнула пальцями. — А, головна наступна умова: ви не посмієте