Читати книгу - "Девід Копперфілд"

як ходить вона туди й сюди. Два чи три рази за ніч вона з'являлася в моїй кімнаті, загорнута в довгий фланелевий капот, подібна до стурбованого духа, і підходила до канапи, на якій я лежав. У перший раз я скочив з місця, стривожений її повідомленням: з якоїсь заграви вона зрозуміла, що Вестмінстерське абатство охоплене пожежею; вона радилася зі мною, чи не може вогонь перекинутися на Букінгем-Стрит, якщо вітер зміниться. На другий раз я лежав спокійно і відчув, як вона сіла біля мене, шепочучи:

— Бідолашне хлоп'я!

І я відчув себе вдвадцятеро нещаснішим, зрозумівши, як самовіддано думає вона про мене, і як егоїстично думаю я тільки про себе.

Важко повірити, щоб ніч, яка здалася мені такою довгою, могла бути короткою для когось іншого. I почала мені ввижатись якась вечірка, де гості танцювали безперестанку, і почув я музику, що безупинно грала одну мелодію, і побачив Дору, що весь час танцювала один танець, не звертаючи жоднісінької уваги на мене. Чоловік, що грав на арфі цілу ніч, марно силкувався прикрити свій інструмент нічним ковпаком звичайних розмірів, і тут я прокинувся, або краще сказати — тут я покинув спроби заснути, і побачив, нарешті, що сонце сяє за вікном.

У ті дні поблизу від мене містилася римська лазня — може, й зараз вона ще є там — і я там частенько купався. Вбравшись тихо, щоб не потурбувати бабусю, і залишивши її під доглядом Пеготті, я подався до лазні, пірнув у басейн, а потім пішов прогулятись. Я сподівався, що купання і прогулянка трохи освіжать мене — так воно й було; і незабаром я вирішив, що насамперед я мушу спробувати, чи не можна розірвати свій контракт і забрати назад вступний внесок. Я поснідав у найближчому трактирі і пішов до Докторської палати, повільно ступаючи по щойно политих водою вулицях і вдихаючи пахощі літніх квітів, сповнений твердості і рішучості.

До палати я прибув так рано, що мені довелося ще з півгодини провештатися навколо неї, поки старий Тіффі прийшов з ключем. Тоді я сів у своєму затінку, спостерігаючи сонячне проміння на димарях і мріючи про Дору; нарешті, ввійшов містер Спенлоу, підтягнутий і свіжий.

— Як почуваєтесь, Копперфілде? — спитав він.

— Чудовий ранок! Прегарний ранок, сер, — підтвердив я. — Чи можу я поговорити з вами, перш ніж ви підете до суду?

— Безперечно, можете, — сказав він. — Ходімо до мого кабінету.

Я пішов слідом за ним, і він почав натягати мантію перед дзеркалом.

— З жалем мушу розповісти, — сказав я, — що маю трохи сумні новини від моєї бабусі.

— Та ні? — вигукнув він. — Що ви кажете? Не параліч, сподіваюся?

— Ні, здоров'я її цілком добре, сер, — відповів я. — Вона зазнала деяких великих втрат. Правду кажучи, у неї лишилося дуже небагато грошей.

— Ви дивуєте мене, Копперфілде! — скрикнув містер Спенлоу.

— Запевняю вас, сер, — сказав я, похитавши головою, — справи тут так змінилися, що я хотів спитати вас, чи не буде можливим... залишивши вам, звичайно, деяку частку вступного внеску, — додав я, вражений стривоженим виразом його обличчя, — чи не буде можливим розірвати мій контракт?

Ніхто не знає, чого коштувало мені зробити цю пропозицію. Це було майже те саме, що просити вирок про розлуку з Дорою.

— Розірвати ваш контракт, Копперфілде? Розірвати?

Я пояснив спокійно, але твердо, що тепер мені треба самому заробляти собі на життя. Я не боюся за майбутнє, сказав я (і я гостро підкреслив цю обставину, як натяк на те, що зможу бути гідним зятем), але нині я можу покластися тільки на самого себе.

— Я дуже засмучений цією звісткою, Копперфілде, — сказав містер Спенлоу, — дуже засмучений. Не в наших звичаях розривати контракти з таких і подібних причин. Це — незвичайний випадок у нашій професії. Незручно створювати такий прецедент. Аж ніяк! Разом з тим…

— Ви дуже добрі, сер, — промимрив я, передчуваючи згоду.

— Зовсім ні. Нема за що дякувати, — відказав містер Спенлоу. — Разом з тим, хотів я сказати, якби доля не зв'язала мене по руках, якби в мене не було компаньйона, містера Джоркінса...

Надії миттю зникли, але я зробив ще одну відчайдушну спробу.

— Чи не думаєте ви, сер, сказав я, — що коли б я поговорив про це з містером Джоркінсом…

Містер Спенлоу безнадійно похитав головою.

— Боронь боже, Копперфілде, — відповів він, — щоб я будь-кого ображав, а надто містера Джоркінса. Але я знаю мого компаньйона, Копперфілде, містер Джоркінс не такий чоловік, щоб згодитися на цю надзвичайну пропозицію. Містера Джоркінса дуже важко звернути з його шляху. Ви самі знаєте, який він.

Мушу сказати, що я нічого не знав про нього. Мені було тільки відомо, що він раніше сам керував конторою, а тепер самотньо живе в будинку біля Монтег'ю-Сквер, якому давно бракувало валика із фарбою; що приходить він до палати дуже пізно, а йде додому дуже рано; що з ним ніколи ніхто не радиться; і що він сидить у темній норі нагорі, де ніколи не вирішують ніяких справ, і де років двадцять уже, як кажуть, лежить на столі пожовклий аркуш незайманого чорнилами паперу.

— Ви ж не заперечуєте проти того, щоб я поговорив з ним, сер? — спитав я.

— Аж ніяк, — сказав містер Спенлоу. — Але я маю деякий досвід щодо розмов із містером Джоркінсом, Копперфілде. Хотів би я, щоб цей досвід був не такий сумний, бо особисто я пішов би вам назустріч. Я не маю ні найменших заперечень проти вашої розмови з містером Джоркінсом, Копперфілде, якщо ви визнаєте це за потрібне.

І шановний проктор палко потис мені руку. Радіючи цьому дозволу, я почав чекати на містера Джоркінса, міркуючи про Дору і спостерігаючи, як сонячне проміння спускається з димаря на стіну протилежного будинку. Потім пішов до кабінету містера Джоркінса, якого дуже здивував своєю появою.

— Заходьте, містере Копперфілд, — звернувся до мене містер Джоркінс, — заходьте.

Я ввійшов і сів: справу свою виклав я містерові Джоркінсу майже в тих самих словах, що й містерові Спенлоу. Містер Джоркінс був зовсім не такою жахливою істотою, як можна було б гадати; то був огрядний милий чоловік шістдесяти років, який вживав так багато нюхального тютюну, що в палаті існувала легенда, ніби він живиться тільки цією речовиною, не лишивши в своєму організмі місця для інших страв.

— А ви вже зверталися з цим до містера Спенлоу? — спитав містер Джоркінс, дуже стурбовано вислухавши мене.

Я ствердив це і зазначив, що містер Спенлоу посилався на нього.

— Він сказав, що я заперечуватиму? — запитав містер Джоркінс.

Я мусив визнати, що містер Спенлоу вважав це можливим.

— З жалем мушу сказати, містере Копперфілд, що не можу посунути вперед вашу справу, — нервово мовив містер Джоркінс. — Правду кажучи... але в мене засідання в банку, якщо ви будете такі ласкаві вибачити мене.

Тут він похапцем підвівся і зібрався вийти з кімнати. Але я наважився спитати його: невже немає ніякої надії влаштувати цю справу.

— Ні! — сказав містер Джоркінс, стоячи вже в дверях і похитуючи головою. — О, ні! Я заперечую, ви знаєте, — дуже швидко сказавши це, він вийшов. — Ви повинні знати, містере Копперфілд, — додав він, знову стурбовано