Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

пам’ятає, Наомі завжди розпускала волосся в емоційних

ситуаціях. Вона ховалася за ним, але не буквально, а тому, що це

була її найкраща риса. Лискучі чорні кучері завжди привертали

погляд. Тактика з відвертання уваги. Наомі раптом здалася

простою людиною — такою ж вразливою і розгубленою, як і він

зараз. Голден відчув до неї приплив приязні, який, мабуть, відбився на обличчі, тому що вона підняла на нього погляд

і почервоніла.

— Що це, Джиме?

— Вибачення? Визнання, що ти мала слушність і я

перетворювався на власну збочену версію Міллера? Принаймні

це. Сподіваюсь, якщо пощастить, воно відкриє дорогу для

примирення.

— Я рада... Я рада, що до тебе доходить. Але я казала тобі про

це місяцями, а ти...

— Стривай, — урвав її Голден.

Він відчував, як вона віддаляється, не даючи собі повірити.

Тепер він міг запропонувати їй тільки чисту правду, тож так

і зробив.

— Я не чув тебе. Тому що наляканий і був боягузом.

— Страх ще не робить із тебе боягуза.

— Ні, — погодився Голден. — Звісно, не робить. А от відмова

зустрітися з ним робить. Відмова визнати перед тобою свої

почуття. Не давати тобі, Алексу та Еймосу допомогти мені. Це

і було боягузтво. І воно, певно, обійшлося мені у тебе, у відданість усього екіпажу й у все, що я справді ціную. Через

нього я тримався за погану роботу значно довше, ніж мав би, бо

це була надійна робота.

Групка гравців у ґольґо почала просуватися до їхнього столика, і Голдена потішило, що Наомі від них відмахнулася. Це значило, що вона хоче продовжити розмову. Вже щось.

— Скажи мені, — поцікавилася вона. — Які в тебе плани?

— Гадки не маю, — усміхнувся Голден. — Цілу вічність я не

почувався так добре. Але, хай там що буде далі, ти потрібна мені

поруч.

На її протести Голден одразу застережливо підняв руку

і доказав:

— Ні, я не це маю на увазі. Я б залюбки повернув твою

прихильність, але розумію, що для цього може знадобитися час

чи цього може не статися взагалі. Я хотів сказати, що ти

потрібна на «Росі». Необхідна екіпажу.

— Я не хочу його полишати, — Наомі сором’язливо

посміхнулася.

— Там твій дім. Буде завжди, поки ти цього хочеш. І так буде, незалежно від того, що буде між нами.

Наомі почала накручувати одне густе пасмо навколо пальця

і допила свою склянку. Голден показав на настільне меню, але

вона похитала рукою.

— Це тому, що ти поговорив із Фредом, так?

— Ага, частково. Нажаханий, я стояв у його кабінеті й раптом

зрозумів, що довго, надто довго боявся. Із ним я теж

напартачив. Тут є і його частка провини. Він відданий меті, і з

такими справ краще не мати. Але здебільшого винен я.

— Ти сам пішов?

— Він звільнив мене, але я, мабуть, пішов би сам.

— Отже, — сказала Наомі. — Ти позбавив нас прибуткового

заняття і патрона. Мабуть, мені трохи лестить, що єдина деталь, яку ти намагаєшся полагодити, — це я.

— Ти єдина деталь, яку я справді хочу полагодити.

— Ти знаєш, що буде далі, так?

— Ти повернешся на корабель?

Наомі просто відкинула його відповідь усмішкою.

— Тепер ми самі платимо за ремонт. Якщо випустимо торпеду, доведеться знайти того, хто нам продасть іншу. Ми сплачуємо за

воду, повітря, портові збори, їжу і медичне забезпечення нашого

дуже дорогого автоматизованого медичного відсіку. В тебе вже

все це сплановано?

— Ні! — визнав Голден. — Але мушу сказати, з якоїсь причини

мені кайфово.

— А коли мине ейфорія?

— Я складу план.

Вона замислено посміхнулася і засмикала пасмо.

— Я не готова прямо зараз повернутися на корабель, — Наомі

потягнулася через стіл, щоб узятися за його долоню. — Але, коли

«Росі» залатають, моя каюта повинна бути вільною.

— Негайно винесу решту своїх речей.

— Джиме, — вона сказала, стиснувши його пальці раз, перед

тим, як відпустити. — Я люблю тебе, й у нас поки що не все

добре. Але це хороший початок.

І це правда, подумав Голден.

* * *