Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

На розповідь мого мужа він тільки поважно похитав головою та доброзичливо докинув:

– Я сам часто жалію, що не китаєць, що не бонза та що не годен осягнути їхні дивні, але часто правдиві способи, як уникати катастроф. Найдивніше, та найбільше дратуюче те, що вони зазвичай дають раду власне у тих випадках, де ми безрадні, безсилі!.. Як зрозуміти, як пояснити, сам не знаю. Для нас, видно, замкнений, ще замкнений їх шостий відділ відчування, якась для нас незнана, ще незбагнена сфера. Я все-таки сподіваюся, що за кількадесят чи кілька соток літ ми теж збагнемо ці їхні «злі сили», будемо аналізувати їх, розкладати у плящинах та кислотах на ясно означений складень або ще будемо ловити їх на апарати, як якийсь неґатив, шкідливий промінь! Амінь! – закінчив він жартівливо, та очевидно вдоволений з мого вигляду та загального стану здоров’я, розпрощався з нами та вийшов легким кроком людини, якій впав з рамен тяжкий тягар.

Лев Стаховський

1911 р. на Вінниччині – 1968 р., м. Каракас, Венесуела.

Народився в родині Миколи Стаховського (1879–1948), громадсько-політичного діяча і лікаря. По закінченні університету в Празі працював лікарем у Чехословаччині, а з 1947 р. – у Венесуелі. Член Наукового Товариства ім. Шевченка і засновник української громади у Каракасі. Публікував праці на медичні теми та оповідання і статті з подорожей у часописі «Овид» (Буенос-Айрес).

Оповідання друкувалося в журналі «Овид» (№ 4, 1963).

Потойбічне

Я проводив Різдво з родиною у мого приятеля професора елєктроніки Каракаського Університету. Він запросив нас до своєї розкішної кінти (вілли) в Макуто на березі Карибського моря.

Після чудової вечері запрошене ним товариство, переважно університетські колеги, сиділи на терасі, звідки крізь гай кокосових пальм виднілося море, залляте сріблом повні. Величезна, імпортована з Канади ялинка стояла в куті, і різнобарвне світло її елєктричних свічечок переломлювалось у скляних кулях, що ними була прикрашена. По вулицях уже ходили групи молоді та співали традиційні венесуельські «аґінальдос», себто колядували. В кожній групі був один парубок, що ніс велику звізду, зліплену з барвного паперу й освітлену зсередини свічкою, иньші супроводили спів грою на гітарі. Сухо тріскотіли мараки і рипів низьким, ніби застудженим басом специфічний венесуельський інструмент фуруко. Трохи вже таки підпилі голоси співали:

Los tres reyes magos

Vienen del Oriente.

Con sus taparitas

Llenas de aguardiente!

(Приходять зі Сходу три мудреці

З суліями, повними оковити.)

Тверезіші співали поважніші, але теж на диво веселі пісні:

Cantemos, cantemus

Gloria al Salvador…

Feliz Noche Buena,

Feliz Noche Buena…

(Співаймо, співаймо славу Спасителеві…

Щасливий Святий Вечір…)

Але всі вони, і ті жартівливо настроєні, і поважніші, погоджувались в одному, що всі, кому вони співали, мусять їм за це подарувати якесь аґінальдо. Бо тут аґінальдо – це і коляда, і той дарунок, що його обов’язково треба на Різдво дати всім добре знайомим і мало знайомим.

Da me mi aguinaldo

Aungue sea cafe,

Y si no es tostado.

Yo le tostare!

(Дай мені мій різдвяний дарунок!

Хай це буде хоч кава, і, якщо вона

не палена, то я її припалю сам.)

Ми слухали цих старовинних співів, що дзвеніли на тлі оркестри цикад. Цикади сиділи на стовбурах величезних мангових дерев і настирливо безперервно повторювали все одну й ту саму мелодію. До цеї оркестри глухим супроводом доносився з далечини ритмічний плескіт морських хвиль, що розбивались об прибережні скелі.

Настрій був чудовий. При світлі запалених свічок, що стояли в срібних канделябрах на столі, ми, попиваючи з великих кришталевих чаш ароматний французький коньяк та курячи добрі гаванські сигари, завели балачки трохи містичного характеру.

– Дивна річ – море! – промовив доктор Л., вдивляючись у далечину, у срібне плесо безконечних вод. – Погляд на цю безмежну стихію наводить на мене дивовижні, часами сумні, а часами трохи фантастичні думки.

– Доктор тепер в одному із своїх потойбічних настроїв, – зауважила господиня дому, всміхаючись. – Він вам зараз розповість яку-небудь фантастичну пригоду, повну всяких ектоплязм та паранормальних явищ, які він щойно видумав.

– Не смійтесь, шановна пані! Але хіба вас саму при погляді на море, особливо в таку чудову ніч, як сьогодні, не охоплює якесь незрозуміле хвилювання, якась дивна туга за чимсь нездійсненним, чимсь недосяжним, нематеріяльним, туга за якимсь синім птахом? Не знаю як ви, але я при погляді на море відчуваю завсіди тугу, хвилювання, якийсь неспокій. Всякі думки, всякі леґенди прокидаються в моїй душі. Море породило леґенду про летючого голляндця, воно дало Мелвілеві фантастичну тему про Мобі Діка, воно надхнуло Дебюссі та Бріттенові їхні безсмертні композиції, воно давало ще від часів Гомера невичерпний матеріял поетам та письменникам для їхніх творів…

– Що ж воно тепер пробудило у вас? – спитала та сама пані.

Доктор Л. усміхнувся.

– А от наш приятель за вечерею говорив про здібність деяких людей величезним напруженням волі передавати свої думки, ба й накази на віддаль. Часами і на велику віддаль. Так от, сплески морських хвиль викликали в моїй пам’яті одну пригоду, що трапилася з моїм дідом. Він це оповідав моєму батькові, а батько передав мені. Цю тему з різними варіянтами використали навіть деякі письменники, що це, очевидно, чули від мого батька. Пригода, що вже виходить з рам звичайної телепатії і радше є ілюстрацією можливости екстеріоризації свого «я». Матеріялізація думки свого роду.

– Що ж, це не було б, може, і неможливе, – сказав присутній між нами фізик. – За Плянком межі, що розділюють матерію від енергії, зникли. Думка-енергія-матерія – все це, по суті, ідентичне.

– Не перебивайте панові Л. своєю прозою! – скрикнула пані С. – Не звертайте на нього уваги, докторе. Оповідайте про свого діда!

– Мій дід був капітаном корабля, що ще належав до імператорської фльоти. Як бачите, це старовинна історія. Один його рейс завів його аж до Китайського моря, і він мав нещастя попасти у страшний тайфун. Пів ночі величезні хвилі жбурляли його кораблем, мов горіховою шкаралупкою. Десятки разів він уже тратив надію на те, що вдасться якось врятуватися. Та корабель був міцний, і десь коло другої години ночі тайфун так несподівано перестав лютувати, як і несподівано почався. Дід перехрестився, передавши команду першому ляйтенантові, і пішов у свою кабіну спати. За звичкою перед тим, ніж лягти, він розгорнув корабельну книжку і записав у неї події цієї ночі. Потім простягнувся на своїй койці і негайно заснув. Одначе спав недовго. Ніби струмінь