Читати книгу - "Зірки Егера"

— То був півень! — відмахнувся Мекчеї.

— Ой ні, пане капітан, то була курка.

— А якщо й курка, то зваріть її мені на обід. І кукурікати перестане.

Жінки ще кілька хвилин хрестилися, потім, коли крізь дах влетіло ядро, залили його водою самі і, підкотивши до першого, сказали:

— Тьху, який сморід!

І знову взялися до роботи.

Все де від цього граду ядер у фортеці зчинилася метушня. Спочатку гармати гуркотіли в одному місці, і якщо ядра й залітали іноді до фортеці, то люди знали, що треба остерігатися тих мурів, які сонце освітлює тільки зранку, а то й зовсім не освітлює. Та коли зусібіч залускали, загримотіли, завили й заклацали ядра завбільшки то з кавун, то з волоський горіх, люди розгубилися, не знаючи, куди від них заховатися.

Отоді й пішли в хід іржаві шоломи та обладунки. Досі лише циган носив шолом і нагрудник, хоча й ходив босоніж, Але зараз, коли звідусіль засвистіло й забухало, а, голярам у першу ж годину довелося зашивати й засипати галуном рани десяткові чоловік, усі метнулися до куп спорядження, і кожен намагався натягнути на себе обладунки якомога міцніші.

Обидва капітани і шість старших лейтенантів обійшли всі куточки фортеці.

— Не бійтеся! — гримів голос Добо.

І наче його відлуння, всюди чулися голоси лейтенантів:

— Не бійтеся! Ядра падають завжди на одне й те саме місце. Де вже ядро впало, там не ступайте!

Але самі вони ходили скрізь.

І справді, не минуло й години, як ядра показали, які будови й мури найнебезпечніші. Ядра збивали штукатурку, і де кладка була з піщаника, там позастрягало стільки дрібних ядер, що мур аж почорнів від них.

Хоча чимало стін все ще лишалися білими, недіткнутими. Якщо в них ядро і влучало, то лише рикошетом від протилежної стіни.

Кожна така стіна слугувала надійним захистом — біля неї працювали майстрові і відпочивали солдати.

У час цієї гримотливої, вбивчої зливи Добо з'являвся то на одній, то на іншій вежі.

На голові у нього був блискучий сталевий шолом, на грудях — панцер, на ногах — поножі, на руках — поручі і залізні рукавиці.

В одному місці він установлював тури для захисту гармат, в іншому — самі гармати.

— Стріляти тільки певно! — кричав Добо.— Люди, бережіть порох!

Це було єдине, чого люди не розуміли.

— А чого його берегти? — буркотіли селяни.— Порох для того і роблять, щоб стріляти!

Не було у фортеці жодного чоловіка, в якого б не свербіли руки,— кожному хотілося вистрілити. Все було ясно: турок під носом і треба перестріляти всіх цих негідників чи бодай віднадити їх від фортеці!

Та Іштвана Добо не сміли не послухати. Чим відчайдушнішим ставав штурм, тим більше капітан прибирав усе до своїх рук.

Турки зайняли і Королівський стілець — Кірайсеке. Довкіл фортеці повсюдно виднілися бунчуки, шатра і різні загони, що снували між ними.

Гриміла турецька військова музика, і звуки дудок, сурм і мідних чинч вторували незмовкному гарматному грому.

Де гармати не пробивали мурів, туди хумбарджі закидали гранати, а лучники-яничари — вогняні стріли.

Ядра сипалися градом, вогняні стріли — дощем. Вибухи гранат і стріли доводили людей до нестями більше, аніж ядра.

Але досвідчені лейтенанти і тут прийшли на допомогу.

Коли у фортецю впали перші гранати і, шиплячи, застрибали, забрязкотіли іскрами, вивергаючи полум'я, Добо вихопив мокру шкуру і кинувся з нею на гранату.

Приголомшені люди побачили, що капітан лишився неушкодженим, а граната побрикалася трохи та й згасла під мокрою шкурою.

Далі гранати знешкоджували самі солдати. Корпуси цих гранат були виготовлені з глини й скла.

— Дарма! Ми почастуємо турків гранатами кращими! — вигукнув Гергей.

І звелів принести свої гранати, з якими морочився вже тиждень.

Поклавши руку Гергеєві на плече, Добо сказав:

— Трохи почекай!

З ранку до ночі бухали гармати, смертоносний дощ не припинявся.

П'ятдесятифунтові ядра зарбзенів пробивали у мурах пробоїни завбільшки з ворота. Важкі маленькі ядра пищалей і гаубиць понівечили чудове різьблення на фасаді церкви і проломили задню стіну комендантського палацу. З півночі палаци були захищені довгим прямим муром. Ось по ньому й били гармати найбільше.

— Носіть туди землю,— розпорядився Добо.— Ззовні і зсередини заваліть землею задні кімнати палаців.