Читати книгу - "Очікування шторму"

— Винен, пане Сованков. Винен…

Освоївши роботу на рації і випровадивши радиста, Сованков обладнав схованку у голубнику, під гніздами.

Скупі газетні повідомлення і суворий голос московського радиста говорили про те, що німці просуваються. Сованков слухав радіо, й подих перехоплювало від здивування: швидко наступали німці, швидко… Тепер він був зацікавлений, щоб війна закінчилася швидше й неодмінно перемогою армії Гітлера.

Пляма була рухлива, світла, непрозора. Вона збільшувалась, загрожуючи заповнити простір, неосяжний і темний, немов всесвіт. Віяло холодом, вологістю, гнилизною.

Як пара, пляма раптом почала танути, й Каїров розрізнив обличчя старої жінки, яка раптом усміхнулася беззубим ротом і сказала:

— Відродився, милий…

Каїров побачив, що він лежить упоперек передпокою. Почув голос Сованкова:

— Ми не перенесли вас у кімнату. Я думав, це інфаркт. Під час інфаркту не можна турбувати…

— Дайте мені руку, — сказав Каїров.

Сованков не примусив себе просити двічі. Коли Каїров підвівся, старенька сусідка сказала:

— Водички випив би, рідний…

— Ні, нічого… Спасибі, — відповів Каїров. Він був іще слабий, але свідомість працювала нормально, й дихання теж налагодилося. — Ходімо, — сказав він Сованкову, пропускаючи його вперед.

— А двері? — здивувалася бабуся. — Забули замкнути двері.

— Так… Замкніть, будь ласка. — Каїров кинув ключі.

Сованков зупинився.

— Ти розсудлива людина, — сказав Каїров.

— Я стара й бита людина… Тільки й усього. Дивуєтесь, чому не втік?

— Ні.

— І я так думаю… Куди ж мені тікати? Назустріч кулі?

Старенька повернула ключі. Сованков сказав:

— Я кликав ваших хлопців, але вони чомусь не відгукувалися.

— Дисципліна, — відповів Каїров.

Спускаючись східцями, він дихав глибоко й спокійно. Й тіло було легке й слухняне. Думати про те, що сталося в передпокої, не хотілося. Каїров міг себе змусити не думати про щось. Це вміння було особистим щастям полковника. Проте далося воно не зразу, ні…

У 1921 році, направлений у Фергану на боротьбу з бандою Муетдінбека, старший слідчий воєнного трибуналу Туркестанського фронту Каїров уперше зіштовхнувся з такою мірою людської жорстокості, про яку не міг і підозрювати.

13 травня 1921 року на Куршабо-Ошській дорозі Муетдін Усман Алієв здійснив напад на продовольчий транспорт, що рухався в місто Ош. Десь у давніх архівах, у пожовклих папках, досі зберігається акт обстеження місця події, складений Каїровим.

«Згідно з отриманими даними транспорт супроводжувався червоноармійцями й продармійцями, яких було близько 40 чоловік. При транспорті перебували громадяни, серед яких були жінки й діти; були як росіяни, так і мусульмани. Віз транспорт пшеницю — 1700 пудів, мануфактуру — 6000 аршинів та інші товари. Муетдін з своєю бандою, напавши на транспорт, майже всю охорону й громадян, які були при ній, знищив, усе майно пограбував. Нападом керував сам і виявив особливу жорстокість. Так, червоноармійці спалювалися на багатті й піддавалися катуванню; діти розрубувалися шашкою і розбивалися об колеса гарб, а деяких розривали на частини, влаштовуючи з ними гру «в скачки», тобто один джигіт брав за ногу дитину, інший за другу й починали на і конях скакати врізнобіч, від чого дитина розривалася; жінки розрубувалися шашкою, в них одрізали груди, а у вагітних розпорювали живіт, плід викидали й розрубували»[13]

Три доби Каїров не міг заплющити очей, три доби не міг приторкнутися до їжі. На четверту він твердо зрозумів: або треба змінювати професію, або виробити в собі якості характеру, необхідні для боротьби зі всілякою сволотою, якою б жорстокою і мерзенною вона не була.

Розплата, розплата, розплата…

Ця думка витіснила інші. І була головною для Каїрова цілих шістнадцять місяців. Тільки 26 вересня 1922 року об 11-й годині 30 хвилин на площі Хазратабал у місті Оші польова виїзна сесія воєнного трибуналу Туркестанського фронту, керуючись статтями 58, 76 і 142 КК РРФСР, засудила Муетдіна та його спільників до розстрілу.

Потім було багато різних справ. Але цю першу свою справу Мірзо Іванович тепер уже не забуде ніколи.

Сованков, горблячись, вийшов у двір. Каїров ступав на крок позаду.

Вечір був іще світлий. Але перші зорі вже дивилися з неба. Й дерева не зеленіли, а мерехтіли тьмяно, наче накрилися на ніч темним покривалом. По радіо передавали вечірнє повідомлення Інформбюро: наші наближалися до Севастополя.

Чорнота арки лишилася позаду. Вони вийшли на вулицю. Там було порожньо. Лише вдалині стояла машина Каїрова й поряд з нею кілька співробітників особливого відділу…

— Оце й усе! — сказав Каїров у телефонну трубку, прикриваючи її долонею, тому що люди в кабінеті розмовляли голосно, здається, сперечалися. — Так і не попив я, Неллі, твого виноградного вина.

— А дарма, — пошкодувала Неллі. Й похвалилася: — Вино вищого гатунку.

— Не обділяй ним Золотухіна.

— Він і від води хмеліє.

— Неллі, ти невиправна. Говорити мені таке про свого чоловіка! Не забувай, мої предки сповідували іслам. А в корані прямо сказано: «Чоловіки стоять вище жінок тому, що аллах дав одним перевагу над іншими».

— Я невіруюча, — весело відповіла Неллі.

Катер відходив до настання