Читати книгу - "Трилогія смерті"

Крамлі, з протилежного краю кімнати, значущо повів на мене бровами. Боже! А я гадав, що натрапив на щось новеньке, засівши за писанину в будинку дідуся-бабусі, у Зеленому Місті!!

— Навіть таке місце, — бурмотіла далі Емілі Слоун, — як Нотр-Дам. Спальник. Так високо над Парижем. Прокинутися рано, з сонцем. Шаленство? Ні. Він сміявся. І тобі дозволяв посміятись. Не ошалілий… то тільки згодом…

Тут вона занурилась.

На добру хвилину, і ми були вже подумали, чи не втонула вона навіки.

Але я знову дзенькнув у дзвін, і вона знову зібрала докупи невидиме своє плетіння, аби таки доплести, дивлячись на взірець на своїх грудях.

— Згодом… і справді… це… божевілля.

Я вийшла за Слоуна. Залишила місце секретарки. Так і не простив. І далі бавився великими цяцьками… казав, що все ще любить мене. А тоді ота ніч… троща. Це. Це. Це сталося.

І так… я померла.

Ми з Крамлі прочекали добру хвилину. Одна свічка догоріла.

— Знаєте, він досі мене перевідує, — нарешті відгукнулася вона на звуки згасання, коли запирхало-замерехтіло більше свічок.

— Він? — зважився я прошепотіти.

— Так. Ну… двічі… тричі… на рік.

«А чи ж відомо вам, скільки тим часом спливло літ?» — подумки запитав я.

— Виводить мене у світ, виводить, — зітхнула вона.

— Ви з ним розмовляєте? — так само пошепки запитав я.

— Він говорить. Я тільки сміюсь. Він каже… Він каже.

— Що?

— Що й досі, хоча стільки літ спливло, любить мене.

— А ви йому?

— Нічого. Недобре вийшло. Я призвела до… біди.

— А ви бачите його ясно?

— Ой, ні. Він сидить оддалік, де немає світла. А то стане за моїм стільцем і говорить слова кохання. Милий голос. Той самий. Дарма, що він помер, та й я померла.

— А чий же то голос, Емілі?

— Чому… — вона завагалась. А тоді обличчя їй проясніло. — Голос Арбі, звісно.

— Арбі…?

— Авжеж, Арбі, — відповіла вона й схитнулась, задивившись на останню свічку, що ще горіла. — Арбі. Він те пережив. Я таке припускаю. Бо ж мав так багато задля чого жити. Студія. Іграшки. Байдуже, що я пропала. Він вижив, аби приходити до єдиного того місця, яке любив. То й воскрес, навіть із цього цвинтаря. Той молоток. Та кров. Ох, Боже! Мене вбито! Мене!

Вона зойкнула й опукою впала у своє крісло.

Її очі й уста були міцно стулені, мов хто запечатав. Вона умиротворилася й упокоїлася, повернувшись до стану статуї, навіки. Й ніякі дзвони-духмянощі більше не годні вже були оживити оту її машкару. Я тихо покликав її на ім’я.

Але вона вже встигла вибудувати собі нову скляну труну — ще й віком закрилася.

— Боже, — мовив Крамлі. — Що ж це ми наробили?

— Засвідчили два, як не три, вбивства, — сказав я.

— Гайда додому! — вирішив Крамлі.

Але Емілі нас не чула. Їй до вподоби було саме там, де вона опинилася.

68

І врешті-решт ці двоє міст зробилися одне й те саме.

Якщо більше світла світилося у місті пітьми, то водночас більше пітьми тьмарилося-темніло у місті світла.

Імла та мжичка сіялися на високі стіни моргу. Надгробки совалися туди-сюди, мов континентальні плити. Холодні вітри продували тунелі-катакомби, виконуючи роботу сухого очищення. Сама пам’ять заполонила територільні фільмосклепіння. Черви та терміти, які досі трудилися переважно в кам’яних садах-городах, тепер рили-підривали яблуневі сади Іллінойсу, вишняки Вашингтона та математично підстрижені кущі французьких замків-шато. Висмоктані пилосмоками, одна по одній із хряскотом зачинялися великі сцени. Складані будиночки, хатини-колиби й луїзіанські особняки позбувалися ріні своїх доріжок, роззявлювали свої двері й, затрусившись від усяких чум-моровиць, розсипалися на порохно.

А вночі на задвірках двісті старезних автівок як заревуть своїми двигунами, як забахкають смердючими викидами та й як рвонуть якимись сліпими путівцями, розкидаючи навсібіч гравій і здіймаючи пилюгу до неба, аби запліднити собою Детройт.

Гасли світла, нищилися будинки за будинками, здиралися підлоги за підлогами, вимикалися кондиціонери, й останні тоги, цілі їх стоги, вантажівками, мов які примари римські, перлися до «Західного костюма», за один лише квартал заїхати оцією Аппієвою дорогою, а тим часом усі-всі полководці й імператори відходили геть-геть, разом з останніми прибрамними воротарями.

Це ж так нас скидали в море.

Наші параметри, як мені уявлялося, день до дня зводилися внівець.

Та й ще більше всякої всячини, як доносили нам чутки, розтавало й щезало. Спочатку оті мініатюрні міста й доісторичні тварини, потім аристократично-багаті райони та хмарочоси, а по тому, як давно пощез хрест Голготи, тепер, слідом за ним, пішла в піч і світанкова могила Месії.

Будь-котрої миті й сам цвинтар міг вибухнути. Його розкошлані мешканці, вигнані, позбавлені домівки опівночі, заповнять — вирушаючи на пошуки нових нерухомостей через місто до Форест-Лоуна (чи то Лісової Галявини) — запівнічні автобуси, нажахавши водіїв, коли й останні ворота загрюкнуться, а віскі-фільмовий-склепіннєво-катакомбний тунель по вінця заповниться арктичною шугою та й закривавиться у своїй течії — саме тоді, коли церква, що через дорогу навприсядки, заб’є цвяхами свої двері, а п’яний священик утече до метрдотеля «Браун-Дербі», що нагорі, біля самісінького знаку HOLLYWOOD, на тих темних пагорбах, і все ж те коїтиметься, коли невидима війна й небачене військо заганятимуть нас усе далі й далі на захід, викидаючи нас і з мого будинку, і з Крамліної джунгляної просіки, аж поки нарешті, ось тут, в арабському закутні, де так мало зосталося харчів, зате шампану предостатньо, ми облаштуємо наш останній редут, коли Чудовисько з його замашним костомашним військом разом рикнуть-крикнуть і зрушать, пожбурять на нас піски, а ті й скинуть нас яко підобідок для тюленекотиків Констанс Реттіґан і смертельно шокують тінь Еме Семпл МакФерсон, яка тупатиме по буруну в обхід, приголомшена, але відроджена у християнському світанку.

Отакі були справи.

Додайте — чи заберіть — метафору.

69

Крамлі прибув опівдні й побачив, що я засів за телефоном.

— Я телефоную, щоб мене взяли до студії на роботу, — пояснив я.

— А кому?

— Будь-кому, хто трапиться в офісі Менні Ляйбера, коли задзеленчить отой білий телефон на великому письмовому столі.

— А потім що?

— Забіжу туди.

Крамлі задивився на холодний бурун надворі.

— Піди схолоди голову в морі, — порадив наш нишпорка.

— А що ж нам іще робити? —