Читати книгу - "Quo vadis"

хоча знав, що розпинають у Римі навіть найгірших злочинців, не смів навіть молитися за таку смерть. Думав, що, мабуть, доведеться йому згинути від зубів хижих звірів, і це його непокоїло. З дитинства ріс він у непрохідних хащах, постійно займаючись полюванням, у якому, завдяки своїй надлюдській силі, ще не ставши дорослим, уже славився серед лігійців. Було воно таким його улюбленим заняттям, що пізніше, коли був у Римі й мусив од нього відмовитися, ходив до віваріїв і до амфітеатрів, щоби хоч подивитися на знаних і незнаних звірів. Коли дивився на них, прокидалося в ньому нездоланне бажання боротися, вбивати, тож тепер побоювався в душі, що, коли доведеться йому зустрітися з ними в амфітеатрі, оволодіють ним почуття, не гідні християнина, який мусить померти благочестиво і смиренно. Але покладався в тому на Христа, маючи втішатись іншими, приємнішими думками. Ось чув, що агнець оголосив війну силам пекельним і злим духам, до яких віра християнська зараховувала всіх поганських богів, думав, що в цій війні придасться все-таки агнцеві й зуміє прислужитися йому ліпше за інших, позаяк йому не вкладалось у голові, що душа його не може бути сильнішою за душі інших мучеників. Зрештою молився цілими днями, прислужувався в'язням, допомагав охоронцям і втішав свою царівну, яка іноді бідкалася, що у своєму короткому житті не могла зробити стільки добрих справ, скільки їх здійснила славна Тавіфа, про яку розповідав їй свого часу апостол Петро. Охоронці, яких навіть у в'язниці переймало побоювання перед неймовірною силою гіганта, не було ж бо для неї ні кайданів, ані ґрат достатніх, полюбили його врешті за його смирний характер. Не раз, дивуючись його спокою, намагалися випитати причину, а він розповідав їм з такою непохитною певністю, яке життя чекає на нього по смерті, що слухали його зі здивуванням, бачачи вперше, що до підземелля, недоступного для сонця, може проникнути щастя. І коли намовляв їх вірити в агнця, не одному спадало на думку, що його служба – служба раба, а життя його – життя бідняка, і не один замислювався над своєю недолею, і кінцем її буде тільки смерть.

Але смерть викликала нові побоювання, й після неї вони не бачили для себе нічого, тим часом цей лігійський гігант і ця дівчина, подібна до рожевої квітки на тюремній соломі, йшли до неї з радістю, як до брами щастя.

Розділ LXV

Якось увечері навідався до Петронія сенатор Сцевін і завів з ним довгу розмову про тяжкі часи, в які обидва жили, про імператора. Говорив так одверто, що Петроній, хоча й був з ним у приятельських стосунках, насторожився. Сенатор нарікав на те, що світ іде криво й несамовито і що все, разом узяте, мусить скінчитись якимось іще страшнішим лихом, ніж пожежа Рима. Говорив, що навіть августіани розчаровані, що Феній Руф, другий префект преторіанців, насилу терпить безчесну владу Тигелліна і що весь рід Сенеки доведений до крайнощів таким обходженням імператора зі старим наставником, як і з Луканом. Нарешті почав згадувати про незадоволення люду і навіть преторіанців, значну частину яких Феній Руф залучив на свій бік.

– Навіщо це говориш? – запитав його Петроній.

– Через побоювання за імператора, – відповів Сцевін. – Маю далекого родича серед преторіанців, його звати Сцевін, як і мене, й через нього знаю, що діється в таборі… Негативне ставлення зростає й там… Калігула, бач, був теж безумним, і, дивись, що сталося! Ось знайшовся Кассій Херея… Страшний це був учинок, і, напевне, немає серед нас нікого, хто б його схвалив, і все-таки Херея врятував світ од потвори.

– Тобто, – сказав Петроній, – говориш так: «Я Херею не схвалюю, але то був прекрасний чоловік і якби боги послали нам таких якомога більше».

Але Сцевін змінив тему розмови і почав несподівано вихваляти Пізона. Славив його рід, його шляхетність, його прихильність до дружини і, врешті, розум, спокій та рідкісний дар залучати людей.

– Імператор бездітний, – сказав, – і всі бачать наступником Пізона. Без сумніву кожний допоміг би йому з усією душею прийти до влади. Любить його Феній Руф, рід Аннеїв йому відданий. Плавтій Латеран і Туллій Сенеціон скочили б за нього в огонь. Те ж саме Натал, і Субрій Флав, і Сульпіцій Аспер, і Афраній Квінціан, і навіть Вестин.

– З цього останнього небагато Пізонові користі, – відповів Петроній. – Вестин боїться власної тіні.

– Вестин боїться снів і духів, – відповів Сцевін, – але чоловік він енергійний, і його справедливо хочуть обрати консулом. За те, що він у душі проти переслідування християн, не мусиш ти його засуджувати, бо й ти зацікавлений у тому, щоб це безумство припинилося.

– Не я, а Вініцій, – сказав Петроній. – Заради Вініція хотілося б мені врятувати одну дівчину, але не можу, бо позбувся прихильності Агенобарба.

– Як це? Чи не помітив ти, що імператор знову наближає тебе і починає з тобою заговорювати? І скажу тобі чому. Ось збирається знову до Ахайї, щоб там співати грецькою мовою власні пісні. Горить бажанням вирушити в цю подорож, але разом з тим дрижить від думки про насмішкуватість греків. Вважає, що там або йому може випасти найбільший успіх, або його може спіткати величезний провал. Потребує доброї поради і знає, що ліпше за тебе ніхто йому не може її надати. Ось привід для повернення прихильності.

– Лукан міг би замінити мене.

– Міднобородий ненавидить його і в душі засудив його на смерть. Шукає тільки причину, бо він завжди шукає причин. Лукан розуміє, що треба поспішати.

– Присягаюся Кастором! – сказав Петроній. – Можливо, це так. Але мав би ще один спосіб швидкого повернення прихильності.

– Який?

– Повторити Міднобородому те, що ти говорив хвилину тому.

– Я нічого не говорив тобі! – вигукнув схвильовано Сцевін.

Петроній поклав йому руку на плече:

– Ти назвав імператора безумним, передбачав наступництво Пізона і сказав: «Лукан розуміє, що треба поспішати». Із чим це ви хочете поспішати, carissime?

Сцевін зблід, і хвилину вони дивились один одному в вічі.

– Не повториш!

– Присягаюся стегнами Кіприди! Ти таки мене добре знаєш! Ні! Не повторю. Нічого не чув, але теж і не хочу нічого чути… Розумієш! Життя закоротке, аби варто було вживати якихось заходів. Прошу тебе тільки, щоб відвідав сьогодні Тигелліна і розмовляв з ним так само довго, як зі мною, про що захочеш.

– Для чого?

– Для того, аби, якщо мені скаже колись Тигеллін: «Сцевін був у тебе», я міг йому відповісти: «Того самого дня був також і в тебе».

Слухаючи його, Сцевін зламав тростинку зі слонової