Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Та я ж бо його знаю! Щоправда, не дуже, але кілька разів чув, як він виступав!

 — Ти навіть назвав його «нудним віслюком», — укинула Агата.

 — А чом би й ні?! — спробував захиститись Ульріх. — Такі люди, як він, здатні перейнятися почуттями когось іншого менше, ніж будь-хто! Вони навіть не знають, що це таке. Вони просто не відчувають, яка це складна, яка це жахливо сумнівна вимога!

Тоді Агата спитала:

 — А чому ця вимога здається тобі сумнівною?

Тепер змовк Ульріх. Він навіть закурив на доказ того, що відповідати на її запитання не має наміру, адже про це вони вже стільки розмовляли напередодні! Агата про це також не забула. Їй не хотілося ще раз викликати пояснення. Ці пояснення були такі самі чарівливі й руйнівні, як споглядання неба, коли на ньому пропливають сірі, рожеві й жовті міста з мармурових хмар. І вона подумала: «Як би добре було, коли б він не сказав нічого, крім: «Я хочу любити тебе, як самого себе, і любити тебе так мені легше, ніж будь-яку іншу жінку, бо ти — моя сестра!» Але сказати ці слова він не хотів, тож вона взяла ножички й почала старанно обрізати нитку, що вибилася з одягу, — так старанно, немовби цієї хвилини ніщо в світі, крім нитки, не заслуговувало на її цілковиту увагу. Ульріх так само уважно спостерігав за нею. Тепер Агата постала всім його почуттям чарівнішою, ніж будь-коли, і про щось із того, що вона приховувала, він здогадувався, хоч і не про все. Бо тим часом у неї вже визріло рішення: якщо Ульріх міг забути, що вона й сама сміється з того незнайомця, який забрав собі в голову, нібито допоможе їй, то зараз він, Ульріх, від неї про це й не почує. А крім того, з Лінднером у неї все ж таки було пов’язане якесь сповнене надії передчуття. Вона того чоловіка не знала. Але те, що він так альтруїстично й упевнено запропонував їй допомогу, викликало в неї, мабуть, довіру, бо радісна мелодія серця, глибокі органні звуки волі, переконаности й гордощів, цілюще протилежні її власному стану, здавалося, чулись їй, підбадьоруючи її, за всім комізмом цієї історії. «Хай там які великі будуть труднощі, вони, якщо прагнути чого-небудь по-справжньому, нічого не варті!» — подумала вона й, зненацька охоплена каяттям, порушила мовчанку приблизно так, як зривають квітку, щоб потім над нею схилилися дві голови, й до першого свого запитання додала ще одне:

 — А пригадуєш, ти завжди казав, що оте «люби ближнього» від обов’язку відрізняється так само, як повінь насолоди — від краплі задоволення?

Її вразило те, з яким запалом Ульріх відповів:

 — Я добре розумію всю іронію свого становища. Від учора, та, мабуть, і завжди, я тільки те й робив, що збирав військо доказів на користь того, що ця любов до ближнього — не щастя, а жахливо Грандіозне завдання, розв’язати до кінця яке не можна! Отож нічого дивного немає в тому, що захистку від цього завдання ти шукала в людини, котра про все це не має жодного уявлення, і я, бувши тобою, зробив би те саме!

 — Але ж це — зовсім неправда, я цього не роблю! — коротко заперечила Агата.

Ульріх не стримався, щоб не кинути на неї погляд, сповнений не меншою мірою вдячности, ніж недовіри.

 — Навряд чи варто вести про це мову, — запевнив він її. — Та я, власне, й не мав такого наміру. — Він хвилю повагався, тоді повів далі: — Але ось поглянь: якщо вже треба любити кого-небудь так, як самого себе, й навіть якщо так уже його й любиш, то це, по суті, — не що інше, як обман і самообман, бо просто неможливо разом із ним відчувати, як у нього болить голова чи палець. Це щось украй нестерпне — те, що не можна по-справжньому співчувати тому, кого любиш, — украй нестерпне й украй просте. Так влаштовано світ. Ми носимо свою шкуру шерстю всередину й не маємо змоги її вивернути. І цього жаху ніжности, цього жахіття затримок у наближенні одного до одного люди по-справжньому добрі — просто «добрі» та й годі — ніколи не зазнають. Те, що вони називають своїм співчуттям, допомагає їм не думати, нібито їм чогось бракує!

Агата вже забула, що хвилину тому сказала щось, таке саме близьке до брехні, як і далеке від неї. Вона бачила, що в Ульріхових словах прозирає розчарування маревом взаєморозуміння, маревом, перед яким звичайні докази любови, доброти й співчуття втрачали своє значення; і вона зрозуміла: він заводив мову частіше про світ, ніж про себе, через те, що, прагнучи позбутися марнославних мріянь, хотів поглянути на нього, вийнявши себе з реальности, як виймають двері з луток. Цієї хвилини Аґата була дуже далека від несміливо-суворого чоловіка з ріденькою борідкою, який хотів зробити їй добро. Але сказати про це вона була не в змозі. Вона лише поглянула на Ульріха, а тоді мовчки відвела очі. Потім зробила якийсь рух, потім погляди їхні знову зустрілися. Минуло зовсім небагато часу, а в них склалося враження, що мовчанка ця триває годинами.

Мрія бути двома людьми й одним цілим… Насправді наслідок цієї фантазії в деякі хвилини нагадував наслідок сновидіння, що вихопилося за межі ночі, й навіть тепер цей наслідок здавався чи то вірою, чи то запереченням у такому стані почуттів, де місця для здорового глузду вже не лишалося. Повертала почуття до реальности тільки природа тіл, яка не піддається жодним впливам. Ці тіла, позаяк вони все ж таки кохали одне одного, своє буття розкривали перед спраглим поглядом для несподіванок і захоплень, які розквітали знов і знов, мов розпущений у напливах хтивости павиний хвіст; та коли погляд не був прикутий лише до стоокого видовища, що його кохання влаштовувало коханню, а намагався проникнути у створіння, яке поза всім цим думало й відчувало, тіла ці оберталися на нелюдські в’язниці. Тоді одне з них знов опинялося перед другим, як уже так часто бувало й доти, і не знало, що сказати, бо все, що могла б іще сказати чи повторити