Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

А невдовзі через це й фізичні рухи мимоволі уповільнились і завмерли. За вікнами дощ і далі наповнював повітря тремтливою завісою із крапель та заколисливим шумом, крізь монотонність якого з небесних висот сіялась безвихідь. Аґаті здавалося, що тіло її вже цілу вічність самотніє; а час спливав, немовби його зносила з неба вода. Світло в кімнаті тепер нагадувало порожнистий срібний шестигранник. Блакитні солодкуваті пасма диму від недбало викурених сиґарет повивали її з Ульріхом. Аґата вже не знала, як вона ставиться в глибині душі — чуйно й ніжно чи нетерпляче й зле — до брата, чия витримка викликала в неї захват. Вона пошукала очима його погляд і знайшла його застигло повислим у цій непевній атмосфері, неначе два місяці. І тієї самої миті — ні, це не було породжено її волею, це прийшло, здавалося, звідкись іззовні — потік за вікнами зробився раптом м’ясистим, ніби розтятий ножем плід, і його м’якість, набухаючи, втиснулася поміж нею й Ульріхом. Може, їй стало соромно і вона через це трохи навіть зненавиділа себе, однак на неї почала находити суто чуттєва пустотливість (і не лише те, що називають розкутістю почуттів, аж ніяк), а також — і навіть насамперед — добровільна й вільна відмова почуттів від світу! Але вона ще встигла відвернути це й навіть приховати від Ульріха, підхопившись і поквапившись із кімнати під нашвидку вигаданим приводом, нібито забула щось зробити.

42. Небесною драбиною до чужої оселі

Зробивши це, Аґата відразу поклала навідатися до того дивного чоловіка, який запропонував їй допомогу, й, не гаючись, взялася виконувати своє рішення. Вона хотіла зізнатися йому, що вже не знає, як їй бути. Чіткого уявлення про Лінднера вона не мала; нелегко розгледіти, хто насправді той, кого ти побачила крізь сльози й у товаристві кого ці сльози висохли. Тому Аґата розмірковувала про нього дорогою. Вона гадала, що розмірковує тверезо, хоча, по суті, лише фантазувала. Хутко простуючи вулицями, вона несла перед очима світло з братової кімнати. «Тільки то було аж ніяк не звичайне світло», — подумалось їй; радше вона сказала б, що всі речі в тій кімнаті раптом утратили самовладання чи якийсь своєрідний здоровий глузд, що його загалом вони, очевидно, мали. Та коли самовладання чи здоровий глузд утратила лише вона сама, то це однаково не обмежилося тільки нею, бо й у речах прокинулася якась свобода, а з нею в усьому дивом почався рух. «Ще хвилина, і це, мов срібний ножик, зчистило б із нас лушпиння одягу, і ми справді й пальцем не поворухнули б!» — міркувала вона.

Але тепер Аґата помалу заспокоїлася завдяки дощу, який із шумом лив їй на капелюшок і пальто безневинну сіру воду, й думки її ставали стриманішими. Може, цьому сприяв і простенький, нашвидкуруч накинутий одяг, повертаючи її спогади до безтурботних шкільних днів і прогулянок без парасольки. Простуючи, вона несподівано пригадала навіть одне наївне літо, яке провела з подругою та її батьком і матір’ю на невеликому острові на півночі; там, серед суворої краси моря й неба, вона наткнулася на гнізда морських птахів — виярок, повний м’якого білого пір’я. І тепер зрозуміла: чоловік, до якого її тягло, нагадував те місце гніздування. Ця думка її втішила. Щоправда тоді, за часів суворої щирости, з якою юність прагне набути досвіду, Аґата навряд чи дозволила б собі так нелогічно, ба навіть так по-дівочому незріло, як намагалася робити це тепер, на думку про щось біле й м’яке опинятися в полоні надзвичайного страху. Цей страх стосувався професора Лінднера; але й надзвичайне стосувалося також його.

Сповнений певности здогад, що все, з чим вона стикається, має якийсь казковий зв’язок із чимось прихованим, був їй знайомий з усіх бентежних періодів її життя; вона відчувала це як щось близьке, відчувала в себе за плечима й ладна була чекати на годину дива, коли їй лишиться тільки заплющити очі й відкинутися назад. А ось Ульріх у надприродних мріяннях порятунку не бачив, і його помисли були зосереджені, здавалося, переважно на тому, щоб їхній надприродний зміст безмежно поволі обертати на природний. Аґата розгледіла в цьому причину того, що вже втретє за добу покинула його, втікаючи в туманному очікуванні чогось такого, що взяло б її під опіку й дало б їй відпочити від тривог чи хоч би від нетерплячих її пристрастей. Та щойно вона потім заспокоювалася, то сама знов опинялася поруч із ним і бачила всю цілющість того, чого він її вчив; якийсь час це тривало й тепер. Та тільки-но в ній знов ожив спогад про те, що «ледве» не сталося вдома, — і все ж таки не сталося! — вона знов геть розгубилася. Тепер вона то намагалася переконати себе, що, якби вони потерпіли ще якусь мить, на допомогу їм прийшла б неосяжна сфера чогось неймовірного, то картала себе за те, що не зачекала, як поведеться Ульріх; але зрештою гору взяли мрії про те, що найкраще було б просто поступитися коханню й на запаморочливій небесній драбині, якою вони підіймалися, дати змученій надмірними вимогами природі вибрати щабель для відпочинку. Та, щойно визнавши це, вона видалася собі схожою на тих безталанних казкових героїнь, які не вміють стриматися й через цю свою жіночу слабкість передчасно порушують мовчанку чи яку-небудь іншу обітницю, і тоді все з гуркотом розпадається прахом.

Тепер, коли її сподівання знову звернулися до чоловіка, який мав знайти їй раду, на його боці були не лише ті великі переваги, що їх нечема розпач надає ладу, впевнености, поблажливій суворості й зосередженій поведінці; цей незнайомець мав ще й ту характерну рису, що про Бога говорив упевнено й без емоцій, так ніби щодня бував у нього вдома й давав навтямки, що там зневажають усілякі пристрасті й химери. То що ж її з ним очікувало? Поставивши собі це запитання, вона почала твердіше карбувати крок і глибоко вдихнула дощову прохолоду, щоби прийти до тями остаточно; і цієї миті їй видалося цілком імовірним те, що Ульріх судить про Лінднера хоч і однобічно, все ж таки правильніше, ніж вона, бо до розмови з братом, коли її враження від Лінднера було ще свіже, вона й сама мала думку про того добрягу вельми іронічну. У неї викликали подив власні ноги,