Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Цей заклик світився цілу ніч, раз у раз спалахував усіма кольорами спектру. Ми довго лежали й мовчки курили. Потім я встав з ліжка і зсунув фіранки, але напис було видно й крізь тонку тканину.

Кете дуже здивувала мене. Вона ще ніколи не розмовляла зі мною так. Я поклав руку їй на плече й нічого не сказав. Лежачи до мене спиною, вона відкрила сумочку, і я почув, як клацнула її запальничка, а потім побачив, як там, де вона лежить, піднімається до стелі дим.

— Погасити світло? — спитав я.

— Ага, так буде краще.

Я встав, вимкнув світло і знов ліг поруч неї. Вона повернулась на спину, і я злякався, коли, шукаючи рукою її плече, раптом доторкнувся до обличчя Кете,— воно було мокре від сліз. Я не міг промовити ні слова, забрав свою руку з плеча, знайшов під ковдрою її маленьку сильну руку й міцно стиснув. Я був радий, що вона не висмикнула її з моєї.

— Хай йому чорт,— сказала вона в темряві,— кожний чоловік, коли він одружується, повинен знати, що робить.

— Я зроблю все,— сказав я,— справді все, щоб ми одержали квартиру.

— Перестань, бога ради,— сказала вона, і це прозвучало так, наче вона сміялася,— йдеться зовсім не про квартиру. Невже ти й справді думаєш, що йдеться про це?

Я підвівся, щоб заглянути їй в обличчя.

Руку її я відпустив і побачив бліде обличчя, побачив вузьку білу смужку проділу, яка так часто давала мені забуття, а коли на фронтоні багатоповерхового будинку спалахнув напис, я виразно побачив її обличчя, залите зеленим світлом: вона справді всміхалась. Я знову ліг на бік, і тепер вона сама знайшла мою руку й міцно потиснула її.

— Ти й справді думаєш, що йдеться не про це?

— Ні,— сказала вона дуже категорично,— ні, ні. Будь же чесним, Фреде. Якби я раптом прийшла до тебе і сказала, що в мене є квартира, ти б злякався чи зрадів?

— Зрадів би,— відповів я одразу.

— Ти зрадів би за нас.

— Ні, я зрадів би тому, що можу вернутися до вас. І як ти тільки можеш думати...

Стало зовсім темно. Ми знов лежали спиною одне до одного, і я іноді повертався, щоб глянути, чи Кете не повернулась до мене обличчям, але вона майже півгодини лежала, втупившись у вікно, й нічого не казала, і коли я повертався, то бачив, як спалахував напис на фронтоні багатоповерхового будинку: СВОЇМ ДРОГІСТАМ ДОВІРЯЙ ЗАВЖДИ!

Від вокзалу долинало приязне мурмотання диктора, з бару — танцювальний гомін, а Кете мовчала. Мені було важко заговорити знову, але я раптом сказав:

— Може, ти хоч поїси?

— Ага,— сказала вона,— дай мені, будь ласка, тарілку і ввімкни світло.

Я встав, увімкнув світло і знов ліг спиною до неї; я чув, як вона їла огірок та фрикадельку. Я подав їй ще кухоль пива, вона сказала: «Дякую»,— і я почув, як вона пила. Я повернувся на спину й поклав руку їй на плече.

— Для мене це справді нестерпно, Фреде,— сказала вона тихо, і я був радий, що вона знов заговорила:

— Я тебе добре розумію, може, аж надто добре. Мені знайомі твої почуття, і я знаю, як приємно часом вивалятися в багні. Це почуття мені знайоме, і, може, було б краще, якби ти мав жінку, якій цього не зрозуміти. Але ти забуваєш про дітей — у нас є діти, вони ростуть, і таке життя нестерпне для мене через дітей. Ти знаєш, як усе було, коли ми обоє почали пити. Ти ж сам просив мене, щоб я покинула.

— Це було справді жахливо, коли ми приходили додому і діти здогадувалися про все з запаху. А в тому, що й ти почала пити, винен тільки я.

— Мене зовсім не цікавить, хто в чому винний.— Вона поставила тарілку й відпила ковток пива.— Я не знаю й ніколи не знатиму, Фреде, в чому ти винний і в чому не винний. Не хочу ображати тебе, Фреде, але я тобі заздрю.

— Ти мені заздриш?

— Еге ж, я тобі заздрю, бо не ти вагітний. Ти можеш просто накивати п'ятами, і я б це навіть зрозуміла. Ти гуляєш, годинами ходиш по кладовищах, упиваєшся своєю тугою, коли в тебе немає грошей, щоб упитися горілкою. Ти впиваєшся тугою, породженою тим, що ти не з нами. Я знаю, ти любиш дітей, та й мене, ти любиш нас дуже, але ніколи не замислюєшся над тим, що становище, таке для тебе нестерпне, від якого ти втікаєш, повільно вбиває нас, бо ти не з нами. І ніколи ти не подумав про те, що молитва — це єдине, що могло б іще допомогти. Ти ніколи не молишся, правда ж?

— Дуже рідко,— сказав я,— я не