Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Це видно, Фреде, й по тобі: ти постарів, на вигляд ти зовсім старий, достоту старий нещасний парубок. Вряди-годи спати зі своєю жінкою ще не означає бути одруженим. Під час війни ти якось сказав мені, що вважав би за краще жити зі мною в брудному підвалі, ніж бути солдатом. Коли ти писав це, ти вже не був юнаком, мав тридцять шість років. Іноді я все-таки думаю, що війна тебе зломила. Колись ти був інакший.

Я дуже стомився, і мене засмучувало все, що вона говорила, бо я знав, що вона каже правду. Хотів спитати її, чи вона ще кохає мене, але я побоявся, що це звучатиме безглуздо. Досі я ніколи не боявся, що те чи інше слово прозвучить безглуздо, я говорив їй усе, що спадало на думку. А тепер я так і не спитав, чи вона ще кохає мене.

— Може бути,— сказав я стомлено,— що на війні я дещо й розгубив. Майже весь час я думаю, Кете, про смерть і від цього просто божеволію. На війні було багато мертвих, яких я ніколи не бачив, про яких я тільки чув. Байдужі голоси називали по телефону цифри, але за цими цифрами стояли мертві. Я намагався їх собі уявити, і це мені вдавалося: скажімо, триста мертвих — це ціла гора. А раз я навіть пробув три тижні на так званому фронті. Я побачив, який вигляд мають мертві. Іноді мені доводилося виходити вночі, щоб лагодити кабель, і в темряві я часто натикався на мерців. Було так темно, що я не міг нічого розглядіти, абсолютно нічого. Усе було чорне-пречорне, і я повз уздовж кабеля, тримаючись за нього рукою, поки не знаходив місце розриву. Сидячи навпочіпки, я лагодив кабель, умикав контрольний прилад і припадав до землі, коли злітала ракета чи стріляла гармата, в темряві я розмовляв з кимось, хто сидів у сховищі за тридцять-сорок метрів від мене, та було це, скажу тобі, далеко, ой як далеко — ще далі, ніж від бога до нас.

— Бог не так уже й далеко,— промовила вона тихо.

— А той чоловік був дуже далеко,— сказав я.— За мільйони кілометрів від мене звучав його голос, і я з ним розмовляв, Щоб перевірити, чи є зв'язок. Потім я повільно, тримаючись рукою за кабель, повз назад і знову натикався в темряві на мерців, а іноді зупинявся й лежав біля них. Одного разу — цілу ніч. Думали, що я вбитий, шукали мене, потім облишили пошуки, а я цілу ніч пролежав з мерцями, яких не бачив, а тільки відчував; я лежав біля них, сам не знаю чому, і не помічав, як минає час. Коли наші нарешті знайшли мене, вони подумали, що я п'яний. А коли я вернувся до живих, то знов занудьгував,— ти собі не уявляєш, як нудно з більшістю людей, а з мертвими — чудово.

— Ти жахливий, Фреде,— сказала вона, але руки моєї не відпустила.— Дай мені сигарету.

Я дістав з кишені пачку, дав їй сигарету, витер сірника й нахилився, щоб побачити її обличчя. Мені здалося, що на вигляд вона помолодшала, поздоровішала і що обличчя в неї вже не таке жовте.

— Тебе вже не нудить? — спитав я.

— Ні,— сказала вона,— зовсім не нудить. Мені тепер добре. Але я боюся тебе, справді боюся.

— Тобі нема чого боятися. І не війна мене зломила. Усе було б так само — мені просто нудно. Якби ти знала, що мені доводиться чути цілий божий день! Майже сама пуста балаканина.

— Тобі треба молитися,— сказала вона,— так-так, молитися. Це єдине, що не може надокучити.

— Молися ти за мене,— сказав я,— колись я міг молитися, а тепер так щиро не можу.

— Треба себе примушувати. Ти повинен бути наполегливим, починати знову й знову. А пити недобре.

— Коли я п'яний, то іноді в мене виходить молитва.

— Це недобре, Фреде. Молитися треба тверезому. Це так, наче ти стоїш перед підйомником і боїшся стрибнути в нього; тобі доведеться набратися духу, та потім ти враз опинишся в підйомнику, і він винесе тебе нагору. Я це виразно відчуваю, Фреде, коли лежу вночі без сну, ніби сповита тишею, що нарешті залягла навкруг, і плачу; тоді я часто відчуваю, що мета близько. До всього іншого стаю байдужа — до квартири, і до бруду, і до бідності, не беру близько до серця навіть того, що тебе немає. Довго так тривати не може, Фреде, ну, ще тридцять, сорок років, і стільки часу ми повинні витримати. І я гадаю, ми повинні все це витримати разом. Фреде, ти обманюєш себе, ти мрієш, а мріяти небезпечно. Я могла б зрозуміти, якби ти пішов від нас заради якоїсь жінки. Для мене це було б жахливо, набагато жахливіше, ніж тепер, але я могла б зрозуміти. Я могла б зрозуміти, якби ти, Фреде, покинув нас заради тієї дівчини з закусочної.

— Будь ласка,— сказав я,— не говори про це.

— Але ж ти пішов мріяти, а це недобре. Тобі приємно дивитися на ту молоденьку дівчину з закусочної, правда.

— Так, мені приємно на неї дивитися. Мені дуже приємно на неї дивитися. Я часто ходитиму до неї, але ніколи не подумаю заради неї покинути тебе. Вона дуже побожна.

— Побожна? Звідки ти знаєш?

— Бо я