Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Мені вдалося пройти ще далі. Щоб відчинити задні двері, довелося підвестись і напружитися. Перш ніж зробити це, я не відпочив, і в цьому полягала моя помилка.

Отямившись, зрозумів, що лежу на порозі. Ніч була холодною, а небо вкривали хмари. Лютий вітер деренчав гілками над терасою. Кілька крапель вологи впали на зворотний бік моєї долоні.

Припіднявшись, я поповз далі. Снігу випало на два дюйми. Крижане повітря допомогло очуняти. У нападі раптової паніки я збагнув, наскільки ж затуманеною була моя свідомість на шляху зі спальні на вулицю. Я ж міг будь-якої миті знепритомніти. Рушив до дальнього кутка будинку, відхилившись від курсу лише для того, щоб сягнути купи компосту, де й заховав камінь, прикривши грудою спресованої сухої трави. Накидавши зверху снігу, ступив далі.

Повернувши за ріг будинку, я сховався від нещадного вітру й рушив далі пологим схилом. Дійшов до фасаду і знову відпочив. Промчала машина, блимнувши задніми фарами. То був єдиний автомобіль у полі зору.

Крижинки обпікали обличчя, коли я пішов далі. Коліна стали вологими й боліли від холоду. Мій двір спускався вниз: м'яко, а потім — різко спадаючи до поближньої дороги. За сотню ярдів праворуч розпочинався крутий схил, перед яким водії зазвичай гальмують. Мені здалося, що це дасть мені змогу побути на кілька секунд довше у світлі фар водіїв, які звідти їдуть. Це була одна з тих рятівних дрібничок, за які мозок чіпляється завжди, коли все стає дуже погано. Такий собі аспірин для відчуттів. Тричі спиняючись перепочити, я дійшов до тієї дороги й переліз через велику каменюку, де було написано номер мого будинку. Сівши на неї, притулився до крижаної стінки. Витягнув напірник від другої подушки й поклав його на коліна.

Я зачекав. Знав, що мозок затуманився. Підозрюю, я тоді безліч разів то поринав у безтяму, то виринав з неї. Щоразу, коли ловив себе на цьому, намагався навіяти порядок власним думкам, оцінити, що трапилося в контексті останніх подій, і вжити заходів безпеки. Однак попереднє зусилля виявилося надзвичайно важким. Було надто складно думати про щось за межами безпосередніх обставин. Неначе осяяння пройняло мою свідомість думкою: а Козирі ж досі зі мною. Я можу зв'язатися з кимось із Амбера, щоб мене перенесли назад.

Але з ким? Я не настільки отупів, аби не розуміти, що можу натрапити на того, хто спричинив такий мій стан. Варто ризикнути чи випробувати долю тут?

І все ж, Рендом або Джерард...

Мені здалося, що я почув удалині слабкий гуркіт машини... Ревіння вітру і пульсація артерій притуплювали в мені чуття. Повернувши голову, я зосередився.

Удалині... Знову. Так. Це двигун. Я приготувався помахати хустинкою.

Навіть тоді моя свідомість плавала. Спало на думку, що я, можливо, не зможу достатньо зосередитися, щоб керувати Козирями.

Звук наростав. Я підняв тканину. Кілька секунд по тому праворуч на дорозі спалахнуло світло. Я відразу ж побачив автомобіль на вершині пагорба. Він зник з мого поля зору, коли спустився в западину, і знову виринув, щойно піднявшись. У світлі фар спалахували сніжинки.

Коли машина наблизилася до схилу, я взявся розмахувати імпровізованим прапором. Точно потрапив у світло фар, тож водій просто не міг не помітити мене. Однак чоловік у седані новесенької моделі з жінкою на пасажирському сидінні байдуже проїхав мимо. Жінка озирнулась і глянула на мене, але водій навіть не сповільнив рух.

За кілька хвилин з'явилась інша машина, трішки старша. За кермом — жінка, пасажирів не було. Вона сповільнилась, але тільки на мить. Певно, їй не сподобався мій вигляд. Додавши газу, вона помчала геть.

Я згорбився і притулився до каменя. Хто-хто, а принц Амбера точно не має права дорікати людям за відсутність братніх почуттів щодо подібних до себе. Принаймні зі серйозним виразом обличчя. А реготати — надто боляче.

Без сили, концентрації і можливості ворухнутися від моєї влади над Тінями не було жодної користі. Я вирішив, що точно скористався б нею, аби дістатися в якусь теплу місцину... Запитував себе, чи зможу видертися схилом назад, до купи компосту. Досі мені не спадало на думку змінити за допомогою Каменя погоду. Можливо, це зусилля мене вб'є. І все ж...

Я похитав головою. Моя свідомість вислизала, провалюючись у сон. Але я мав не заснути. Невже це ще одна машина? Можливо. Я спробував підняти напірник, але впустив його. Коли нахилився вперед, щоб підняти тканину, то просто на мить поклав голову на коліна. Дейдра... Я покличу любу сестру. Якщо ніхто не допоможе мені, Дейдра точно допоможе. Витягну її Козир і покличу. За хвилинку. Якби ж тільки вона не була мені сестрою... Потрібно відпочити. Я паскуда, але не дурень. А коли відпочиваю, мене навіть інколи гризуть докори сумління. За дещо. Якби ж тут було тепліше... Але коли зігнешся, не так уже й погано... То була машина? Я хотів підняти голову, однак відчув, що не зможу. Все одно це не зробить мене помітнішим, вирішив.

Я відчув, як світло торкнулося моїх повік, і долинуло ревіння двигуна. Зараз він ані наближався, ані від'їжджав. Просто монотонне ревіння. А тоді пролунав крик. Дверцята авто з клацанням відчинились і зачинились. Я знав, що можу розплющити очі, але мені не хотілося цього робити. Боявся, що побачу лишень темряву і порожню дорогу, а звуки розвіються у завиванні вітру й пульсації артерій. Краще зберегти те, що маю, ніж ризикувати.

— Гей! Що трапилося! Ви поранені?

Кроки... справжні.

Розплющивши очі, я знову примусив себе підвестися.

— Корі! Господи! Це ж ти!

Я видавив посмішку, кивнув і мало не впав.

— Це я, Білле. Як у тебе справи?

— Що трапилося?

— Мене поранено. Доволі сильно. Потрібен лікар.

— Зможеш іти, якщо я допоможу? Чи тебе понести?

— Спробуймо йти, — відповів я.

Він поставив мене на ноги, і я на нього обперся. Ми рушили до його машини. Я пригадую лише кілька перших кроків.

* * *

Коли прекрасна колісниця, пролітаючи низько, враз здійнялася вище, утративши при цьому частину своєї привабливості, я спробував підняти долоню, але збагнув, що її щось стримує. Задовольнився тим фактом, що з руки стирчить трубка, і вирішив, що жити буду. Мій ніс увібрав лікарняні запахи, а свідомість звірилася з внутрішнім годинником.