Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Згодом, коли знову отямився, то почувався значно краще — медсестра відзначила це. Вона розповіла, що мене привезли сім годин тому і що лікар скоро прийде поговорити. А ще вона дала мені склянку води й повідомила, що більше не сніжить. Окрім того, їй було цікаво, що ж зі мною трапилося.

Я вирішив, що саме час вигадувати легенду. І чим простішу, тим краще. Гаразд. Я повертався після довгого перебування за кордоном. Дістався додому автостопом, зайшов усередину й зненацька застав якогось мародера чи волоцюгу. Ось він на мене і напав. Я виповз на вулицю шукати підмоги. Finis[70].

Коли розповів цю історію лікареві, то не міг сказати напевне, чи повірив він мені. То був дебелий чолов'яга з давно обвислим обличчям. Його звали Бейлі, Морріс Бейлі. Доки я говорив, він кивав, а тоді запитав:

— А ви розгледіли нападника?

Я заперечно похитав головою.

— Було темно, — відповів.

— Він вас пограбував?

— Не знаю.

— У вас був із собою гаманець?

Я вирішив, що краще підтвердити.

— Ну, коли ви прибули сюди, його вже не було, отже, злочинець украв гаманець.

— Певно, — погодивсь я.

— Ви взагалі пам'ятаєте мене?

— Не можу такого стверджувати. А маю пам'ятати?

— Коли вас привезли сюди, ви мені здалися трішки знайомим. Спочатку цим усе й обмежилося.

— І? — запитав я.

— Що за одяг був на вас? Скидалося на якусь військову форму.

— Наймодніші речі там, звідки я прибув. Кажете, я видався вам знайомим?

— Так, — підтвердив він. — До речі, а де це — там? Звідки ви? Де були?

— Багато подорожував, — відповідаю. — Хвильку тому ви хотіли щось мені сказати.

— Так. Клініка в нас маленька, але не так давно один спритний торгівець переконав дирекцію придбати комп'ютеризовану систему медичних записів. Насправді, якби цей регіон трохи розвинувся і ми розширилися, подібне капіталовкладення мало б сенс. Нічого цього не трапилося, хоча штука була дорогою. Вона тільки сприяла зростанню рівня ледачості наших секретарів: старі файли, навіть з відділу швидкої допомоги, не видаляють, як це було раніше. Для всілякого мотлоху місця не бракує. Тож, коли містер Рот назвав мені ваше ім'я і я запустив стандартну перевірку, то дещо знайшов і тому збагнув, чому ж упізнав вас. Тієї ночі, коли ви потрапили в автомобільну аварію, сім років тому, я також працював на швидкій допомозі. Пам'ятаю, як намагався вас підлатати — і був певен, що ви не виживете. Але вам вдалося здивувати мене: як тоді, так і тепер. У вас не залишилося навіть шрамів, які мали б бути. Як добре все загоїлося.

— Дякую. Це ваша заслуга.

— Назвіть, будь ласка, ваш вік, для анкети.

— Тридцять шість років, — відповів я. Так найбезпечніше.

Він швиденько нашкрябав інформацію в папці, яку тримав на колінах.

— Знаєте, оскільки я вас уже оглянув і пригадав, то міг би заприсягнутися — ви нітрохи не змінилися, відколи я бачив вас востаннє.

— Здоровий спосіб життя.

— Ви знаєте свою групу крові?

— Вона доволі рідкісна. Але це, по суті четверта група з позитивним резусом. Мені можна переливати будь-що, а мою — нікому.

Він кивнув.

— Ваша пригода потребуватиме втручання поліції.

— Я так і знав.

— Просто подумав, що ви б хотіли заздалегідь подумати про це.

— Дякую, — відказав я. — Тож тієї ночі ви були на зміні й підлатали мене? Цікаво. А що ви ще пригадуєте про той випадок?

— Тобто?

— Обставини, за яких мене привезли до вас. Перед самою аварією я втратив пам'ять, тому не пригадую нічого відтоді й до переміщення у Ґрінвуд. Чи пам'ятаєте ви, як я прибув?

Коли вже я подумав, що лікар ніколи не змінює виразу обличчя, він насупився.

— Ми відправили швидку.

— У відповідь на що? Хто повідомив про аварію? Як?

— Розумію, до чого ви ведете, — сказав він. — Швидку допомогу викликав державний патруль. Пригадую, хтось побачив аварію і зателефонував їм. Вони зв'язалися з машиною, що перебувала неподалік. Поліціянти приїхали до озера перевірити виклик, надали вам першу допомогу, а вже тоді викликали швидку. Якось так.

— Не залишилось інформації, хто ж тоді відразу зателефонував?

Він знизав плечима.

— Ми не відстежуємо таке, — сказав лікар. — А хіба ваша страхова компанія не провела розслідування? Ви не зверталися по страховку? Вони могли б...

— Одразу після одужання мені довелося негайно залишити країну, — відповів лікареві. — Розслідуванням я не займався. Просто подумав, що мав же зберегтись якийсь поліційний звіт.

— Звісно. Але я гадки не маю, як довго вони зберігають їх, — він гигикнув. — Якщо звісно, до них не завітав той самий торгівець... Пізно вже перейматися цим, чи не так? Як на мене, у них там є якісь обмеження щодо терміну виплат. Ваш друг Рот розкаже вам напевне...

— Я не обмірковую позов, — заперечив я. — Однак хочу знати, що ж тоді трапилося насправді. Я вже багато років подумки повертаюся до цього. Розумієте, я досі страждаю на ретроградну амнезію.

— А ви говорили про це з психіатром? — запитав він, і щось мені не сподобалося в його тоні. Натрапив на один зі спалахів інтуїції: «А чи могла Флора домогтись офіційного визнання мене божевільним перед відправленням до Ґрінвуду? Чи залишився запис про це тут? Чи мене досі вважають утікачем?» Відтоді минуло вже багато часу, але я не знаю, які юридичні наслідки це мало. А якщо все саме так, як я і уявив, то їм, певно, нізвідки й дізнатися, чи підтверджено моє психічне здоров'я законодавчо. Обережність змусила мене поглянути на зап'ясток лікаря. Я підсвідомо пригадав, що він дивився на наручний годинник з календарем, коли вимірював мій пульс. Примружившись, я розгледів дату і місяць: 28 листопада. Подумки швидко перевів дні за своєю шкалою два-з-половиною-до-одного та отримав рік. Як лікар і казав, минуло сім років.

— Ні, не говорив, — відповів я. — Гадаю, та втрата пам'яті була радше органічною, а не функціональною, тож я просто списав забуті моменти на втрачений час.

— Розумію, — сказав