Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

ст. ситуація ускладнилася. Прибульці з півночі, варязькі дружини Рюрика починають активні дії з метою захоплення дніпровського торгового шляху. У Київ заходять варязькі дружини Аскольда і Діра, а згодом Віщого Олега з малолітнім Ігорем, сином Рюрика. Варязькі князі з допомогою полян, які бажали звільнитися від хозарської данини, долають опір хозарів і переносять центр тяжіння своїх політичних устремлінь на Дніпро. Після вокняжіння Олега 882 р. розпочалося об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва, формування нової держави, «будівельним матеріалом» для якої стали «племінні княжіння», включені до неї мечами русів та їх підданих упродовж наступного Х ст.

Становлення і розвиток племінних княжінь заклали економічні, соціальні та політичні підвалини східнослов’янської держави, що остаточно сформувалася внаслідок їхнього об’єднання навколо Києва. Поява варягів-русів на східнослов’янських теренах прискорила державотворчі процеси. Привнесена ними назва «Русь» у наступному столітті поступово утвердилась як етнонім і як назва новоствореної землі-держави із центром на Дніпрі. Ця назва поступово поширювалася на всі племінні об’єднання, включені до неї силою зброї.

Оплот імперії. Таврика

Фема Херсон

Андрій Домановський

Перехід від античності до середньовіччя відбувся на сході колишньої цілісної Римської імперії значно менш помітно, ніж на її заході. На відміну від італійського Риму, не зазнав руйнувань від рук «варварів» заснований на початку IV ст. Константином І Великим (306–337) на місці колишнього Візантія Константинополь, збереглася імператорська влада й імперська державність. Упродовж IV–VI ст. пізньоантична Східна Римська імперія поволі еволюціонувала, перетворюючись на середньовічну державу. Поступово, витісняючи язичництво на світоглядному, побутовому, законодавчому рівнях утверджувалося християнство, змінювалися економічні, ментальні, соціокультурні підвалини колишнього східноримського світу. Зміни відбувалися непомітно, помалу й неквапно, тяглість і спадкоємність на Сході колишнього римського світу виявилася суттєво важливішою, ніж розрив, притаманний Заходу. Однак, зрештою, на основі синтези трьох первнів — давньогрецької культури, римської державності імперського типу та християнства — постала нова держава, яку нині прийнято називати Візантійською імперією, або Візантією.

Назва держави «Візантія» — штучна, вона походить від давньої назви міста Візантія, на місці якого було засновано Константинополь, і послідовно використовувати її для позначення східного уламку єдиної колись Римської імперії почали вже аж у XVI–XVIII ст., прагнучи підкреслити відмінність стародавньої язичницької Римської імперії із центром власне у Римі від середньовічної християнської держави з новою столицею Константинополем. Самі ж імперські підданці візантійцями себе не називали, продовжували послідовно іменуватися римлянами, або ж, з огляду на панування у східній частині імперії грецької мови, по-грецьки «ромеями». Свою ж державу вони називали Римською або Ромейською імперією. Ромеї-римляни, або ж більш звичні для нас умовні візантійці, не можуть вважатися окремим народом, це, імовірніше, усвідомлене політичне визначення визнання громадянства імперії і приналежності до певної богообраної історико-культурної спільноти. Ромеями вважали і називали себе не лише греки, а й сирійці, вірмени, араби, фракійці, іллірійці, слов’яни та представники багатьох інших етносів, які говорили багатьма різними мовами, мали відмінну культуру й світогляд. Об’єднували їх, насамперед, два визначальні чинники — християнська релігія і лояльність до імперії, а від початку VII ст., після витіснення з діловодства латини, почасти також грецька мова як засіб загальнодержавного спілкування.

Ще менш помітним, ніж злам античності та середньовіччя у центральних землях Ромейської імперії, став перехід від античності до середньовіччя на околицях колишньої античної цивілізації, де континуїтет явно переважав над дисконтинуїтетом у тих центрах, що спромоглися вистояти за бурхливої доби Великого переселення народів IV–VII ст. Однією з таких периферійних околиць колишнього Pax Romana було Північне Причорномор’я і приналежний до нього географічно Кримський півострів.

Звичайно, варварські навали не оминули і цей віддалений закуток античної ойкумени. Уже наприкінці 50-х — у середині 60-х рр. ІІІ ст. готи захопили і зруйнували Тіру, з якої незадовго перед цим було виведено римський гарнізон. Приблизно у той же час під ударами північнопричорноморських «варварів» загинула пізньоантична Ольвія, поселення на берегах Бузького лиману, та інші материкові центри Північного Причорномор’я. Краще складалася доля античних міст Кримського півострова. Зберіг свої позиції Херсонес, який наприкінці ІІІ — у середині ІV ст. контролював значну частину Південно-Західної Таврики. Місту вдалося щасливо пережити часи гуннської навали, яка прокотилася причорноморськими степами, витіснивши у гори Криму готів та аланів. Поступово посилювалася реальна військово-політична залежність Херсонеса від Східно-Римської імперії, яка з часом дедалі послідовніше утверджувала свій вплив у регіоні.

Інакше складалася доля Боспору (античний Пантікапей, сучасна Керч) та сусідніх містечок, які, попри варварську загрозу з боку готів упродовж другої половини — кінця ІІІ ст., а потім гуннів наприкінці IV ст., спромоглися зберегти власну державність у формі Боспорського царства. Приблизно від середини V ст. воно потрапило під протекторат військово-політичної верхівки гуннів, перетворившись на конгломерат окремих територіально-господарських регіонів, суто номінально об’єднаних у межах однієї держави. На відміну від Херсонеса, зв’язки Боспору з Візантією були суттєво менш інтенсивними, внаслідок чого залежність від імперії встановлювалася тут значно довше. Натомість у регіоні суттєво зросло значення представників соціальної верхівки сусідніх варварських племен, які становили великий відсоток населення Боспору.

Лише у VI ст., за правління імператора Юстиніана І Великого (527–565) Боспор остаточно потрапляє в залежність від Візантійської імперії, причому відбулося це завдяки і у зв’язку із поступовим проникненням і утвердженням у регіоні християнства. За свідченнями візантійських джерел, володар боспорських гуннів Горд (або Грод) під впливом місцевих проповідників навернувся до християнства і прибув для хрещення до Константинополя, де хрещеним батьком неофіта став сам василевс Юстиніан І. Після повернення новонавернений правитель розпочав навертати до християнства підданців і нищити місцеві поганські святині. При цьому він спирався на загони візантійського війська, що супроводжували його після повернення з Константинополя. Язичницька гуннська знать і жерці, однаково невдоволені як знищенням рідних святинь та релігії, так і засиллям візантійських вояків, які сприймалися як справжні окупанти, підготували заколот, унаслідок якого Горда було вбито, а візантійські гарнізони знищено. Відплата з боку Юстиніана не забарилася — невдовзі на Боспор прибула каральна експедиція імперії, гунни змушені були втікати, а саме місто остаточно увійшло до складу Візантії. Відбулося це приблизно між 527 і 534 рр.

Поступово утверджувалося християнство й у Херсонесі та його околицях, не лише серед ромеїв, а й серед сусідніх варварських народів. Перші достовірні свідчення про проникнення нової релігії до цього кримського міста описують події, датовані кінцем ІІІ ст. Згідно з «Житіями св. єпископів Херонських» 299 р. Єрусалимський єпископ Єрмон скерував до Херсона для проповіді там християнства єпископа Василія. Язичники зчинили запеклий спротив, і, попри певні успіхи навернення неофітів, місія завершилася невдачею — погани вбили проповідника. Така ж сумна доля спіткала й наступних надісланих єрусалимським патріархом місіонерів — Євгенія, Агафодора та Єлпидія.

Нарешті, навчений гірким досвідом попередників і власними поневіряннями, черговий християнський проповідник Еферій зрозумів, що добре слово і солдатський меч спроможні переконати затятих поган значно краще, ніж саме лишень добре слово, і відбув до Константинополя зі скаргою на херсонеситів, які пригноблюють християн. У відповідь на це, за свідченнями все тих же «Житій херсонеських єпископів», 325 р. імператор Константин І Великий відрядив до Херсонеса чергового єпископа Капітона, надавши йому супровід із 500 вояків. Капітону таки вдалося навернути до християнства херсонеситів, яких, поза будь-яким сумнівом, переконали не стільки засвідчені «Житіями» немовби вчинені єпископом чудеса, скільки надана імперією потужна військова підтримка. Попри легендарність свідчень «Житій», за ними, на думку сучасних дослідників, приховані реальні історичні події, датовані, щоправда, не першою чи другою, а радше, останньою чвертю IV ст. Християнізація Херсонеса значно посилила його включення до візантійського світу, і до VI ст. місто остаточно перетворилося на головний візантійський форпост Таврики.

За правління Юстиніана І Великого Візантійська імперія остаточно закріпилася не лише на Боспорі та у Херсоні (так скорочено почали називати античний Херсонес), але й уздовж усього південного узбережжя Кримського півострова, контролюючи каботажне плавання між двома названими містами. З цією метою було споруджено фортеці Алуста (сучасна Алушта) і в Горзубитах (сучасний Гурзуф). Для захисту південного узбережжя і так званої країни Дорі, заселеної союзними імперії готами, від північних «варварів», за Юстиніана споруджуються так звані «довгі