Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Понад усе хотів би послухати, — запевнив я, тимчасом як Денна взяла свій футляр з арфою й покрокувала вздовж ­вулиці. Я пішов поряд із нею. — Але хіба твій покровитель не буде проти?

Денна якось аж надто невимушено знизала плечима.

— Він каже, що хоче, аби мою першу пісню співали ще сто років, тож сумніваюся, що він хотітиме, щоб я вічно тримала її при собі, — вона скоса поглянула на мене. — Підемо в якесь усамітнене місце, і я дам тобі послухати. Якщо не почнеш горлати її на дахах, я маю бути в безпеці.

Ми з обопільної мовчазної згоди пішли до західних воріт.

— Я взяв би із собою лютню, — сказав я, — але нарешті знайшов майстра, якому довіряю. Зараз мені лагодять отой кілок, що хитався.

— Сьогодні ти найкраще допоможеш мені як слухач, — відповіла Денна. — Сиди й захоплюйся, поки я гратиму. А завтра я споглядатиму тебе з мокрими від зачудування очима. Дивуватимуся твоїй майстерності, дотепності й харизмі, — вона перевісила арфу на друге плече й усміхнулася мені. — Якщо ти, звісно, не здав їх у ремонт до майстерні.

— Я завжди готовий до дуету, — запропонував я. — Арфа й лютня — це рідкість, але не щось нечуване.

— Це ще дуже м’яко сказано, — Денна кинула на мене косий погляд. — Я подумаю.

Я, як уже було з десяток разів, притлумив сильне бажання сказати їй, що забрав у Емброуза її перстень. Хотів розповісти їй цю історію, не приховуючи жодної помилки. Проте був цілком певен, що до кінця історії романтичний ефект від мого жесту зменшиться, бо я фактично заставив перстень, перш ніж покинути Імрі. Краще вже поки що тримати це в таємниці, подумав я, і здивувати її самим перснем.

— А як тобі перспектива, — запитав я, — мати за покровителя мейра Алверона?

Денна зупинилася й повернулася до мене.

— Що?

— Я зараз у нього у фаворі, — пояснив. — А ще він дещо мені завинив. Я ж знаю, що ти шукала покровителя.

— Я маю покровителя, — твердо сказала Денна. — І здобула його самотужки.

— Ти маєш пів покровителя, — заперечив я. — Де твій документ про покровительство? Може, твій пан Ясен і здатен потроху підтримувати тебе фінансово, але важливіша інша половина покровителя — його ім’я. Воно наче броня. Наче ключ, який відчиняє…

— Я знаю, що дає покровительство, — урвала мене Денна.

— Тоді ти знаєш, що твій покровитель тебе обділяє, — відповів я. — Якби мейр був твоїм покровителем тоді, коли сталася біда на тому весіллі, ніхто в отому зачуханому містечку не наважився би здійняти на тебе голос, а тим паче — руку. Ім’я мейра захистило б тебе навіть за тисячу миль. Він оберігав би тебе.

— Покровитель може запропонувати не лише ім’я та гроші, — з надривом у голосі сказала Денна. — Я спокійно живу без захисту, який дає титул, і, чесно кажучи, роздратувалася б, якби якийсь чоловік захотів убрати мене у свої кольори. Мій покровитель дає мені дещо інше. Він знає те, що мені потрібно знати, — вона роздратовано зиркнула на мене, перекинувши волосся через плече. — Я вже казала тобі все це. Наразі він мене задовольняє.

— А чому б не мати і те, й те? — припустив я. — Мейр про людське око, твій пан Ясен — потай. Не може ж він виступати проти такого. Алверон, либонь, навіть зміг би дізнатися для тебе більше про цього другого хлопаку, пересвідчитися в тому, що він не намагається завоювати тебе фальшив…

Денна із жахом витріщилася на мене.

— Ні. Боже, ні, — повернулася до мене із серйозним обличчям. — Пообіцяй, що не намагатимешся щось про нього довідатися. Це може зіпсувати все. Ти єдиний на всім білім світі, кому я щось розповідала, та він розлютився б, якби дізнався, що я казала комусь про нього.

Тут я відчув якусь дивну гордість.

— Якщо ти справді вважаєш, що мені не варто…

Денна зупинилася і з лунким стукотом поставила футляр з арфою на бруківку. Її личко стало до смерті серйозним.

— Пообіцяй.

Я, мабуть, не погодився б, якби напередодні половину вечора не йшов за Денною через усе місто, сподіваючись дові­датися саме це. Але так уже сталося. А тоді я ще й підслухав її розмову. Тож того дня я мало не потопав у почутті провини.

— Обіцяю, — промовив я. Тривога з її обличчя не зникла, тож я додав: — Невже ти мені не довіряєш? Я присягнусь, якщо це тебе заспокоїть.

— А чим присягнешся? — запитала вона, знов усміхнувшись. — Що є досить важливого, щоби змусити тебе дотри­мати слова?

— Своїм ім’ям і своєю силою? — припустив я.

— Про тебе можна сказати багато що, — іронічно відповіла Денна. — Але не можна сказати, що ти Таборлін Великий.

— Своєю здоровою правою рукою? — запропонував я.

— Лише однією рукою? — перепитала Денна. В її голосі знову несподівано з’явилася грайливість. Вона простягнула руку і взялася за обидві мої долоні, перевернула їх і демонстративно придивилася до них зблизька. — Ліва подобається мені більше, — вирішила вона. — Присягнися нею.

— Своєю здоровою лівою рукою? — із сумнівом перепитав я.

— Гаразд, — мовила Денна. — Правою. Ти ще той тради­ціоналіст.

— Присягаюся, що не намагатимуся викрити твого покровителя, — з гіркотою проказав я. — Присягаюся своїм ім’ям і своєю силою. Присягаюся своєю здоровою лівою рукою. Присягаюся вічно рухливим місяцем.

Денна уважно придивилася до мене, наче не розуміла, чи не кепкую я з неї.

— Гаразд, — мовила вона, стенувши плечима, і взяла свою арфу. — Вважай, що мене заспокоєно.

Ми знову пішли — пройшли за західні ворота й опинилися за містом. Мовчання між нами розтягнулося й почало здаватися ніяковим.

Побоявшись, що нам стане незручно, я сказав перше, що спало на думку:

— То у твоєму житті з’явились якісь нові чоловіки?

Денна тихенько, гортанно реготнула.

— А тепер ти говориш як пан Ясен. Він постійно про них питає. Думає, що жоден залицяльник мене не вартий.

Я був цілковито згоден, але вирішив, що розважливо буде про це змовчати.

— А що він думає про мене?

— Що? — спантеличено перепитала вона. — А… Про тебе він не знає, — відповіла. — А звідки йому знати?

Я спробував безтурботно знизати плечима, та вочевидь не надто переконливо, бо Денна вибухнула сміхом.

— Бідолашний Квоут! Я дражнюся. Я розповідаю йому лише про тих, які приходять нишпорити, хекають і винюхують, наче пси. Ти не такий, як вони. Ти завжди був інакший.

— Я завжди пишався тим, що не хекаю й не винюхую.

Денна крутнула плечем і грайливо зачепила мене арфою, що гойднулася на ній.

— Ти знаєш, про що я. Вони щезають і нічого не лишають по собі. А ти як щире злото у землі. Пан Ясен, може, й думає, ніби має право знати про мої особисті справи, про все, чим я займаюся, — вона трохи набурмосилася. — Але це не так. Я готова тимчасово поступитися дечим із цього…

Вона простягнула руку й по-власницьки взялася за моє передпліччя.

— Але на тебе ця домовленість не поширюється, — майже із жаром промовила