Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Нетривале напруження зникло, і ми пішли широким західним шляхом подалі від Северена, сміючись і балакаючи про дрібниці. За пів милі від останнього шинку в місті знайшлося тихе скупчення дерев, де посередині вмостився один високий сірокамінь. Ми знайшли його, шукаючи диких суниць, і він став одним із наших улюблених сховків від шуму та смороду міста.

Денна сіла біля підніжжя сірокаменя, притулившись до нього спиною. Відтак дістала з футляра арфу та притулила її до грудей. Від цього її сукня зібгалася й відкрила непристойно велику частку ноги. Денна поглянула на мене, вигнувши брову, й усміхнулася так, ніби чудово знала, що я думаю.

— Гарна арфа, — невимушено мовив я.

Денна неделікатно пирхнула.

Я сидів на місці, зручно розтягнувшись на високій прохолодній траві. Висмикнув із землі кілька травинок і знічев’я заходився плести з них кіску.

Правду кажучи, я нервувався. Хоча ми за останній місяць провели разом чимало часу, я ніколи не чув, щоб Денна грала щось зі створеного самотужки. Ми співали разом, і я знав, що її голос схожий на мед на теплому хлібі. Знав, що в неї впевнені пальці й що вона відчуває час як музикантка…

Але написати пісню — це не те саме, що її зіграти. А що, як її пісня виявиться ніякою? Що тоді сказати?

Денна розвела пальці по струнах, і мої тривоги відійшли на задній план. Завжди вбачав щось потужно еротичне в тому, як жінка береться за арфу. Вона розпочала плавне глісандо, торкаючись струн по черзі, згори вниз. Звук вийшов схожим на удари молоточками по дзвониках, на дзюркіт води по камінню, на пташиний спів у повітрі.

Вона зупинилася й настроїла одну струну. Щипнула, настроїла. Зіграла один різкий акорд, один жорсткий, один затяжний, а тоді повернулася до мене, нервово ворушачи пальцями.

— Готовий?

— Ти неймовірна, — сказав я.

Я побачив, як вона злегка зашарілась, а тоді заправила волосся, щоби приховати свою реакцію.

— Дурень! Я ще нічого тобі не зіграла.

— Ти все одно неймовірна.

— Цить! — вона зіграла жорсткий акорд і перевела його в тиху мелодію. Поки мелодія то здіймалася, то знижувалася, Денна продекламувала вступ до своєї пісні. Я був здивований таким традиційним зачином. Здивований, але задоволений. Старі звичаї найкращі.

Послухайте, бо заспіваю я!

Страшна й сумна ця оповідь моя.

Як тихо цілий край накрила тінь

І взявся раптом чоловік один

За діло, яке звершить до снаги небагатьом.

Це Ланре: втратив жінку він і честь,

Саме життя — й не здався все одно.

Боровся він, упав, і зрадили його.

Спершу мені заперло подих від її голосу, а відтак — від ­музики.

Але коли з її вуст іще не злетіло й десяти рядків, я вразився і з інших причин. Вона співала про падіння Мір Тарінієля. Про зраду Ланре. Саме цю історію я чув від Скарпі в Тарбієні.

Одначе Деннина версія була інакша. В її пісні Ланре було змальовано трагічними барвами, як героя, яким негарно скористалися. Слова Селітоса були жорстокі й ущипливі, а Мір Тарінієль — мурашником, якому очисний вогонь пішов на користь. Ланре ж був не зрадником, а героєм, який пав.

Від того, де закінчити історію, залежить дуже багато, а її історія закінчувалася, коли Селітос прокляв Ланре. Це було ідеальним закінченням для трагедії. В її історії Ланре скривдили, неправильно зрозуміли. Селітос був тираном, божевільним чудовиськом, яке вирвало собі око, розлютившись через спритну оману Ланре. Це було страшенно, до болю неправильно.

І все ж у пісні були певні проблиски краси. Акорди обрані вдало. Рима — непомітна і сильна. Пісня була дуже свіжа, і в ній було чимало шерехатого, проте я відчував її загальні обриси. Бачив, чим вона могла стати. Вона зводитиме з розуму. Її співатимуть сто років.

Власне, ви цілком могли її чути. Її чула більшість людей. Урешті Денна назвала її «Піснею про сім скорбот». Так. Її склала Денна, а я першим почув, як її зіграли повністю.

Коли останні ноти розчинилися в повітрі, Денна опустила руки, стараючись не дивитися мені в очі.

Я сидів на траві, нерухомий і мовчазний.

Щоб усе стало ясно, вам потрібно зрозуміти те, що знає кожен музикант. Виконання нової пісні — це завжди нерви. Ба більше. Це страшно. Це все одно що вперше роздягнутися перед новою коханкою чи коханцем. Це делікатна ситуація.

Я мусив щось сказати. Висловити похвалу. Зауваження. Пожартувати. Збрехати. Що завгодно було би краще за мовчання.

Проте я вразився так сильно, що Денна не вразила б мене сильніше, якби написала хвалебний гімн про герцога Ґібеанського. Цей шок просто виявився завеликим для мене. Я почувався вразливим, наче повторно використаний пергамент, неначе кожна нота її пісні була ударом ножа і шкрябала мене, доки я не очистився від слів остаточно.

Я отетеріло витріщився на свої руки. Вони досі трималися за недоплетене кільце із зеленої трави, яке я плів, коли почалася пісня. То була широка пласка кіска, що вже почала вигинатися кільцем.

Не підводячи погляду, я почув шурхіт спідниць Денни: вона заворушилася. Треба було щось сказати. Я вже занадто довго чекав. У повітрі було забагато тиші.

— Місто називалося не Мірінітель, — сказав я, не підводячи погляду. Не найгірше, що я міг сказати. Але казати треба було не це.

Пауза.

— Що?

— Не Мірінітель, — повторив я. — Місто, яке спалив Ланре, було Мір Тарінієль. Вибач, що таке кажу. Зміна назви — це непросто. Вона зіб’є розмір у третині твоїх рядків, — я дивувався тому, який у мене тихий голос, яким пласким і мертвим він здається мені самому.

Я почув, як вона здивовано вдихнула.

— Ти вже чув цю історію?

Я підвів погляд на Денну. Її личко виражало захват. Я кивнув, досі почуваючись дивовижно порожнім. Спустошеним. Пустотілим, наче висушений гарбуз.

— А чому ти обрала її для пісні? — запитав я.

Це теж не варто було казати. Не можу позбутися відчуття, що, якби я тоді казав те що треба, все вийшло б інакше. Але навіть тепер, після багатьох років роздумів, не уявляю, що такого міг би сказати, щоб усе вийшло так, як треба.

Її захват трохи стух.

— Я знайшла одну її версію у старій книжці, коли займалася генеалогічними дослідженнями для свого покровителя, — відповіла вона. — Її майже ніхто не пам’ятає, тож вона ідеально підходить для пісні. Навряд чи світові потрібна ще одна історія про Орена Велсітера. Я ж ніколи не залишуся в історії, якщо повторюватиму те, за що вже більш як сто разів брались інші музиканти.

Денна з цікавістю поглянула на мене.

— А я думала, що зможу здивувати тебе чимось новим. Нізащо не здогадалася б, що ти чув про Ланре.

— Я чув цю історію багато років тому, — отетеріло проказав я. — Від старого оповідача в Тарбієні.

— Мені би половину твого талану… — Денна сумовито похитала головою. — Я мусила збирати її докупи із сотні дрібних клаптів, — вона примирливо змахнула рукою. —