Читати книгу - "Гра престолів"

— Він каже, що ти отримаєш розкішну золоту корону, від самого погляду на яку люди трепетатимуть.

Посміхнувшись, Вісерис опустив меч. Ось що було найсумніше — оця його посмішка, яка потім переслідувала її.

— Це все, чого я хотів,— мовив він.— І що було мені обіцяно.

Коли хал, сонце її життя, наблизився, Дані обхопила його рукою за пояс. Дрого сказав одне слово — і кровні вершники кинулися вперед. Кото схопив за руки чоловіка, який колись був їй братом. Своїми величезними ручищами Гаґо одним ривком скрутив йому зап’ястки. Коголо витягнув меч з його безвільних пальців. Але й досі Вісерис нічого не збагнув.

— Ні! — заверещав він.— Ви не смієте торкатися мене, я дракон, дракон, і мене коронують!

Хал Дрого розстебнув пасок. Бляшки на ньому були зі щирого золота, масивні та візерунчасті, кожна завбільшки з чоловічу долоню. Дрого крикнув якийсь наказ. Кухарі-раби принесли з кабиці важкий залізний казан, просто на землю висипали з нього рагу, а тоді знову поставили казан на вогонь. Кинувши в нього пасок, Дрого з порожнім обличчям спостерігав, як бляшки почервоніли й почали втрачати форму. Дані бачила, як у його агатових очах танцює полум’я. Раб подав йому пару товстих рукавиць із кінського волосу, і він натягнув їх, навіть не глянувши на раба.

Вісерис пронизливо заверещав, як справжній боягуз перед обличчям смерті. Він пручався та дриґав ногами, скиглив як пес і плакав як дитина, але дотраки міцно тримали його. Сер Джора протиснувся до Дані й поклав руку їй на плечі.

— Благаю, королівно, відверніться.

— Ні.

Вона затулила округле черево руками.

Нарешті Вісерис глянув на неї.

— Сестро, будь ласка... Дані, скажи їм... нехай вони... люба сестро...

Коли золото майже розплавилося, Дрого потягнувся до вогню й вихопив казан.

— Корона! — прогуркотів він.— Ось. Корона для Короля-на-возі!

І він перекинув казан над головою чоловіка, який колись був їй братом.

Звук, який вихопився з горла Вісериса в ту мить, коли жахливий залізний шолом надівся йому на голову, був нелюдський. Ноги божевільно билися об земляну долівку, усе повільніше, поки не завмерли. Великі згустки розплавленого золота стекли на груди, і черлений шовк почав диміти... але жодна крапля крові не пролилася.

«Ніякий він був не дракон,— подумала Дані на диво спокійно.— Від вогню дракони не вмирають».

Едард

Він блукав криптою в підземеллях Вічнозиму, як робив це тисячі разів. Королі зими проводжали його крижаними очима, а деривовки біля їхніх ніг обертали свої величезні голови й гарчали. Нарешті він підійшов до гробниці, в якій спочивав його батько разом з Брандоном і Ліанною. «Обіцяй мені, Неде»,— прошепотіла статуя Ліанни. На ній була гірлянда блакитних руж, а очі плакали кривавими сльозами.

Едард Старк рвучко сів у ліжку; серце калатало, а простирадла зім’ялися. В кімнаті було темно, як у льосі, а у двері хтось колотив.

— Лорде Едарде,— голосно погукав хтось.

— Хвилинку.

Неодягнутий, він на нетвердих ногах перетнув темну спальню. Коли ж відчинив двері, то на порозі побачив Томарда з піднятим кулаком і Кейна зі свічкою в руках. Поміж них стояв стюард самого короля.

Обличчя стюарда було мов з каменя вирізьблене — на ньому не читалося жодної емоції.

— Мілорде правице,— співуче мовив він,— його світлість викликає вас. Негайно.

Отож Роберт повернувся з полювання. Давно пора.

— Дайте мені хвильку, щоб одягнутися.

Нед зачинив двері, лишивши стюарда чекати в коридорі. Кейн допоміг йому вбратися: біла лляна сорочка, сірий плащ, штани, розрізані на загіпсованій нозі, значок його посади й нарешті пояс із важких срібних ланок. На пояс Нед причепив валірійський кинджал.

Коли Кейн і Томард вели його через двір, у Червоній фортеці було тихо та спокійно. Низько над мурами висів місяць, уже майже повня. На залізних укріпленнях ходили вартові.

Королівські палати були в Мейгоровій тверджі — великій квадратній кріпості, яка ховалася в самому серці Червоної фортеці за мурами дванадцять футів завтовшки й за сухим ровом, оточеним залізними палями; то був дитинець у дитинці. Сер Борос Блаунт чатував у дальньому кінці мосту, у своїх сталевих обладунках нагадуючи у місячному сяйві примару. У кріпості Нед проминув іще двох лицарів королівської варти: сер Престон Грінфілд стояв унизу сходів, а сер Баристан Селмі чекав біля дверей у королівську опочивальню. «Троє в білих плащах»,— пригадав Нед, і його пронизав дивний холод. Обличчя сера Баристана було бліде, як і його обладунки. Недові вистало одного погляду на нього, аби збагнути, що трапилося щось жахливе. Королівський стюард відчинив двері.

— Лорд Едард Старк, правиця короля,— оголосив він.

— Ведіть його сюди,— почувся Робертів голос, на диво хрипкий.

У протилежних кінцях спальні у двох коминках-близнюках палав вогонь, наповнюючи кімнату зловісним червоним світлом. Від спеки неможливо було дихати. Роберт лежав упоперек ліжка, запнутого балдахіном. Над ліжком схилився великий мейстер Пайсел, а лорд Ренлі неспокійно походжав перед зачиненими віконницями. Бігали туди-сюди слуги, підкидаючи у вогонь дрова й підігріваючи вино. На краю ліжка поруч з чоловіком сиділа Серсі Ланістер. Коси сплутані, мов зі сну, але погляд зовсім не сонний. Поки Томард і Кейн допомагали Неду перетнути кімнату, Серсі не відривала від них очей. Недові здавалося, що він рухається дуже повільно, так наче й досі не прокинувся.

Король і досі був узутий у чоботи. Там, де вони вистромлювалися з-під покривала, Нед бачив на шкірі засохлий бруд і прилиплі травинки. Зелений камзол лежав на землі, розрізаний навпіл і покинутий, весь у плямах засохлої крові. У кімнаті висів запах диму, крові та смерті.

— Неде,— прошепотів король, побачивши Едарда. Обличчя в нього було біле, як молоко.— Підійди... ближче.

Неда підвели ближче, і він зіперся рукою на спинку ліжка. Досить було одного погляду на Роберта, аби збагнути, наскільки все погано.

— Що ста...— почав був він, але в нього стиснулося горло.

— Вепр,— пояснив лорд Ренлі, досі одягнутий у зелений мисливський костюм. Його плащ був заляпаний кров’ю.

— Біс,— прохрипів король.— Я сам винен. Забагато вина випив, чорти б мене ухопили. Промахнувся.

— А ви де всі були? — суворо запитав Нед у лорда Ренлі.— Де був сер Баристан і королівська варта?

У Ренлі смикнулися вуста.

— Брат звелів нам відійти й дати йому самому завалити вепра.

Едард Старк підняв